Розділ «Філософські повісті»

– Ви могли б накоїти тут стільки ж лиха, скільки накоїли в інших краях; ви прийшли проповідувати нетерпимість до найтерпимішої на землі нації. Я одсилаю вас, щоб не довелося вас карати. Вас з пошаною відведуть до моїх кордонів, вам дадуть усе, щоб ви могли повернутися до берегів тієї півкулі, звідки ви прибули. Ідіть з миром, коли тільки можете бути мирні, і не повертайтеся.

Вавилонська царівна з радістю дізналась про цей його присуд і славу. Вона певна була, що її добре приймуть у імператора, бо сама була дуже далека від нетерпимості. Обідаючи з нею наодинці, китайський імператор був такий чемний, що скасував на той раз усю важку церемонію етикету. Вона познайомила його з феніксом; імператор пестив фенікса, який сидів на спинці його крісла. Наприкінці обіду Формозанта, не соромлячись, довірливо сказала імператору про причину своєї подорожі й просила його розшукати в Камбалі прекрасного Амазана, про пригоди якого розповіла, не затаївши й своєї пристрасті до юного героя.

– Хіба ж я не знаю його? – сказав їй китайський імператор. – Він зробив мені радість, з'явившись до мого двору; він зачарував мене, цей милий Амазан. Правда, він був чимось глибоко засмучений, але він від того став ще зворушливішим. Жоден із моїх улюбленців не має такого розуму, жоден із судейських мандаринів не має таких великих знань; жоден з військових мандаринів не має такого геройського й войовничого вигляду, його молодість надає ще більшої ціни його талантові. Коли б мене покинули Тієн[470] і Чангті,[471] коли б я був такий мізерний, що захотів стати завойовником, я прохав би Амазана стати на чолі мого війська і був би певний, що тріумфуватиму над цілим світом. Дуже прикро, що від горя розум його трохи ослаб.

– Ах, ваша величність, – із сумом, захопленням і докором сказала йому Формозанта, спалахнувши, – чом ви не зробили так, щоб я обідала разом з ним? Ви вбиваєте мене! Пошліть зараз же покликати його.

– Ваша світлість, він виїхав сьогодні вранці і навіть не сказав, у яку країну вирушає.

Формозанта звернулася до фенікса:

– Феніксе, чи ви коли бачили таку нещасливу дівчину, як оце я? Але ж, ваша величність, – вдалася вона знову до імператора, – чому міг він так раптово покинути ваш гостинний двір, де, як на мене, хотілося б прожити ціле життя?

– Ось що сталося, ваша світлість: одна царівна, особа, цілком варта кохання, спалахнула пристрастю до нього й призначила йому опівдні побачення в себе. Він же виїхав на світанку й залишив оцю записку, що коштувала моїй родичці багато сліз:

«Прекрасна китайська принцесо, ви варті серця, яке завжди знало б тільки вас, я ж заприсягався невмирущим богам кохати вічно тільки Формозанту, царівну вавилонську, і показати їй, як можна стримувати свої бажання під час подорожі, – вона мала нещастя піддатися негідному єгипетському фараонові. Я найнещасніший із людей, я втратив батька, фенікса й надію, що мене покохає Формозанта; я покинув засмучену матір і батьківщину, бо не міг і хвилини прожити в тих місцях, де дізнався, що Формозанта кохає іншого, а не мене. Я заприсягся їздити світами й зберігати вірність. Коли я зламаю присягу, боги покарають мене, а ви станете мене зневажати. Знайдіть собі коханого, пані, і будьте такі самі вірні, як я».

– Ах, дайте мені цього чудового листа, – сказала прекрасна Формозанта, – він буде мені за розраду. Я щаслива в своїй недолі: Амазан кохає мене, заради мене зрікся кохання китайської принцеси. На цілій землі тільки він один здатен на таку перемогу. Він дає мені великий приклад, хоч фенікс знає, що я не маю в тому потреби; дуже тяжко втратити коханого через найневинніший поцілунок, даний заради вірності. Та куди, кінець кінцем, поїхав він? Яким шляхом? Роз'ясніть мені, і я поїду!

Китайський імператор відповів їй, що з донесень, які він має, її коханий, здається, вирушив у країну скіфів.

Зразу ж запрягли однорогів, і після сердечного прощання з імператором царівна з феніксом, покоївкою Ірлею й почтом рушила в дорогу.

Прибувши до Скіфії, вона побачила, як одрізняються й одрізнятимуться люди та управління, аж поки по століттях темряви якийсь освіченіший за інші народ потроху передасть їм нове світло і поки в країні знайдуться героїчні душі, які матимуть досить сили й упертості, щоб із дикунів зробити людей. У Скіфії не було міст, отже не було й мистецтва. Скрізь самі тільки широкі степи й цілі народи по наметах та на возах. Це видовисько нагонило жах. Формозанта запитала, в якім наметі чи на якому возі живе цар. Їй одповіли, що ось уже тиждень, як він на чолі трьохсоттисячної кінноти вирушив назустріч вавилонському цареві, у якого викрав небогу, царівну Альдею.

– Він викрав мою двоюрідну сестру! – вигукнула Формозанта. – Не сподівалася я ще й такої пригоди! Як? Моя двоюрідна сестра, що була щаслива, опинившись при моєму дворі, стала царицею, а я ще й не одружена!

Вона звеліла провести себе без затримки до намету цариці.

Несподівана зустріч у цій далекій країні, дивовижні речі, про які вони довідалися одна від одної, – усе це надало їхньому побаченню певної принадності, й вони забули, що ніколи не любили одна одної. Вони зустрілися з радістю. Замість справжньої ніжності виникла солодка омана; вони обійнялися, плачучи, і між ними утворилася навіть повна сердечність і одвертість, бо побачення відбулося не в палаці.

Альдея впізнала фенікса й служницю Ірлю. Своїй сестрі вона подарувала соболеві хутра, а та їй діаманти.

Говорили про війну, розпочату обома царями; сумували над долею людей, яких володарі заради примхи послали вбивати один одного через суперечку, яку двоє чесних людей могли б погодити в одну годину. Але насамперед говорили про прекрасного переможця левів, автора мадригалів, власника фенікса, що подарував найбільші в світі діаманти і що став найнещасливішим серед людей з вини чорного дрозда.

– Це мій любий брат! – говорила Альдея.

– Це мій коханий! – вигукнула Формозанта. – Ви, безперечно, бачилися з ним; може, він ще й тепер тут, бо, сестро, він знає, що доводиться вам братом. Він не покине вас так раптово, як покинув китайського імператора.