Розділ «Рівно північ»

— Мені здається, цей джентльмен має на увазі не так тишу, як певну приватність, — мовив чоловік в обстріпаному спортивному піджаку. Він говорив виваженим тоном, але його делікатні, стривожені очі не відривались від Браяна.

— Це саме те, що я мав на увазі, — погодився Нік. — Прошу?

— З ним усе буде гаразд? — спитав стишено чоловік в обстріпаному спортивному піджаку. — Вигляд у нього доволі пригнічений.

Нік відповів таким же конфіденційним тоном:

— Так. З ним усе буде гаразд. Я про це подбаю.

— Ходімо, дітки, — промовив чоловік в обстріпаному спортивному піджаку. Одною рукою він обійняв за плечі дівчину, а другою — Алберта. — Ходімо назад, сядемо. У нашого пілота тут є що робити.

Їм не було конче потрібно притишувати свої голоси, настільки Браян був занурений у своє. Як та риба, що годується в ручаї в той час, як над нею пролітає зграйка птахів. Шум може її сягнути, але, звісно, вона не надає йому жодного значення. Браян заклопотано перебирав радіочастоти, перемикаючись з одного навігаційного контактного пункту на інший. Але марно. Ні Денвера; ні Колорадо-Спрингз[80]; ні Омахи. Усі зникли.

Він відчував, як піт, наче сльози, струменить йому по щоках; відчував, як сорочка прилипає йому до спини.

«Мабуть, я тхну, як свиня, — подумав він. — Або як…»

Та тут йому стрельнуло натхнення. Він перемкнувся на частоту військової авіації, хоча правила строго забороняли йому таке робити. Стратегічне авіакомандування фактично володіє Омахою[81]. Їх не може не бути в ефірі. Вони можуть наказати йому забиратися нахер з їхньої частоти і, ймовірно, погрожуватимуть подати на нього рапорт у Федеральне управління цивільної авіації, але Браян усе це прийме з радістю. Можливо, він буде першим, хто повідомить їм, що ціле місто Денвер поїхало десь у відпустку.

— Центр управління ВПС, Центр управління ВПС, це «Американська гідність», рейс 29, у нас тут проблема, тут велика проблема, ви мене чуєте? Прийом.

Жоден собака і тут не дзявкнув також.

От тоді-то Браян відчув, як дещо — щось на кшталт зсуву — зрушує в самісінькій глибині його мозку. Саме тоді він відчув, як уся структура його впорядкованого мислення починає повільно сповзати до якоїсь темної безодні.

Тоді Нік Гопвел ущипнув Браяна, високо на плечі, біля шиї. Браян здригнувся в кріслі, скрикнувши ледь не вголос. Повернувши голову, він побачив обличчя Ніка менш як за три дюйми від власного.

«Зараз він вхопить мене за ніс і почне його викручувати», — подумав Браян.

Нік не вхопив його за ніс. Він заговорив зі спокійною наполегливістю, не відриваючись своїми очима від очей Браяна.

— Я бачу певний вираз у ваших очах, друже мій… але мені не обов’язково було побачити ваші очі, аби зрозуміти, що він там є. Я чую достатньо у вашому голосі, бачу по тому, як ви сидите в кріслі. А тепер послухайте мене, і слухайте добре: паніку заборонено!

Браян тупився в нього очима, закляклий перед цим синім поглядом.

— Ви мене розумієте?

Браян заговорив з великим зусиллям: