Розділ «II»

Мені стає млосно, нараз я відчуваю, що вже не можу. Більше я не лаятимусь, це ні до чого, мені хочеться впасти долі і вже не підводитись.

Стоїмо біля ліжка Кеммеріха. Він помер. Обличчя в нього ще мокре від сліз. Очі напівзаплющені, вони жовті, як старі кістяні гудзики.

Санітар штовхає мене в бік:

— Забереш його речі?

Я киваю головою.

— Його доведеться зараз же винести, — каже санітар. — Нам потрібне ліжко. Поранені лежать уже й у коридорі.

Я беру речі й відшпилюю в Кеммеріха розпізнавальний знак. Санітар цікавиться, де його солдатська книжка. Її немає. Я кажу, що вона, певне, в канцелярії, і йду. За мною вже несуть на брезенті Франца.

За дверима — темрява і вітер, це мені як порятунок. Я глибоко вдихаю повітря, якомога глибше, і відчуваю: повітря торкається мого обличчя, м'яке й тепле, як ніколи. Думки про дівчат, про квітучі луки, про білі хмарки раптом зринають у мене в голові. Ноги в чоботях несуть мене вперед, я йду швидше, я біжу. Назустріч ідуть солдати, їхні розмови хвилюють мене, дарма що я їх не розумію. В землі нуртують якісь сили, вони вливаються в мене крізь підошви. Ніч потріскує електрикою, фронт глухо гримотить, наче грає цілий оркестр із самих барабанів. Тіло в мене прудке, у кожному м'язі грає сила, я хекаю і пирхаю. Ніч живе, я живу. I відчуваю голод, дужчий, ніж голод шлунка.

Перед бараком стоїть Мюллер, чекає на мене. Я віддаю йому чоботи. Ми заходимо, і він їх міряє. Чоботи йому саме до ноги…

Він порпається в своїх запасах і простягає мені чималий шмат сервілату. А до цього — гарячий чай із ромом.