Розділ «II»

Палатами ходять санітари із пляшками й відрами. Один із них підходить ближче, придивляється до Кеммеріха і йде далі. Видно, він чогось чекає, мабуть, йому потрібне ліжко.

Я присовуюся ближче до Франца і починаю говорити, наче це може його врятувати:

— Можливо, тебе відвезуть до санаторію, що стоїть на монастирській горі серед вілл. Тоді з вікна ти бачитимеш поле, аж до отих двох дерев на обрії. То найкращий час, коли достигає хліб; надвечір поле міниться під призахідним сонцем, немов перламутрове. А тополина алея біля монастирського струмка, де ми колись ловили пліточок, пам'ятаєш? Ти зможеш знову зробити собі акваріум і розводити риб, зможеш ходити, куди тобі заманеться, ні в кого не питаючись, і навіть грати на піаніно, коли схочеш.

Я схиляюсь до його обличчя, не видного у присмерку. Він іще дихає, тихо дихає. Обличчя в нього мокре, він плаче. Ох і дурницю я втяв в отими теревенями!

— Ну, Франце, — я обіймаю його за плечі й тулюся обличчям до його обличчя. — Може, ти тепер спатимеш?

Він не відповідає. Сльози течуть у нього по щоках, Треба б їх витерти, але мій носовичок дуже брудний.

Минає година. Я сиджу і пильно стежу за виразом його обличчя, раптом він схоче ще щось сказати. Якби він розкрив рота й заволав! Але він тільки плаче, відвернувшись до стіни. Він не згадує ні матері, ні братів і сестер, він взагалі нічого не говорить, це вже, напевне, зосталося десь позаду; він опинився сам на сам із своїм недовгим дев'ятнадцятирічним життям і плаче, бо воно залишає його.

Ніколи я вже не бачив такого тяжкого, розпачливого прощання з життям, хоча смерть Тьядена теж була нелегкою: цей дужий, як ведмідь, чолов'яга кричма кликав свою матір і з виряченими очима у розпачі відганяв багнетом лікаря від свого ліжка, аж поки впав мертвий.

Нараз Кеммеріх застогнав і почав харчати. Я схоплююся на ноги, вибігаю з палати і кричу:

— Де лікар? Де лікар?

Побачивши чоловіка в білому кітелі, я чіпляюся за нього.

— Ходімте швидше, а то Франц Кеммеріх помре.

Він випручується і питає в санітара, що стоїть поруч:

— Про кого він?

Той відповідає:

— Ліжко двадцять шість, ампутація ноги.

Лікар гнівається:

— Звідки я можу знати, сьогодні я вже п'ять ніг ампутував! — Він відштовхує мене, каже санітарові: — Йдіть подивіться! — I біжить до операційної.

Я тремчу від гніву, йдучи за санітаром. Той дивиться на мене і каже:

— Операція за операцією, з п'ятої ранку, я тобі кажу — щось страшне, тільки за сьогоднішній день шістнадцятеро померло, твій буде сімнадцятий. Сьогодні напевне дійде до двадцяти…