Розділ «XI»

— Дай-но мені ще цигарку, — каже він.

— А після війни, Каче, ми можемо знайти собі якесь спільне діло.

Мені страшенно сумно, це неможливо, щоб Кач — Кач, мій друг, Кач з його похилими плечима, з м'якими ріденькими вусами, Кач, що його я знаю так, як не знав нікого іншого, Кач, з яким я пройшов усі ці роки… Ні, це неможливо, щоб я більше не зустрівся з Качем.

— Дай мені твою домашню адресу, Каче, на всяк випадок. А ось тобі моя, я тобі запишу її.

Папірець з адресою я ховаю в нагрудну кишеню. Який я вже тепер самотній, дарма що він іще сидить біля мене! Чи не стрельнути мерщій собі в ногу, щоб зостатися з ним?

Нараз у Кача в горлі щось заклекотіло, обличчя в нього стає жовто-зелене.

— Ходімо далі, — каже він, затинаючись.

Я схоплююсь, палаючи бажанням йому допомогти, знову беру його собі на спину і біжу, як біжать на великі відстані — не поспішаючи, помірно, щоб не трясти йому поранену ногу.

У горлянці в мене пересохло, в очах мерехтить щось червоне й чорне, я зціплюю зуби й, немилосердно зашпортуючись, нарешті добігаю до санчастини.

Коліна мені підгинаються, але я маю ще сили впасти набік так, аби Кач зсунувся на здорову ногу. Через кілька хвилин я поволі підводжуся. Руки й ноги в мене ще сильно тремтять, я ледве знаходжу свою флягу, щоб відсьорбнути трохи чаю тремкими губами. Та я всміхаюся — Кач урятований.

Трохи перегодя я починаю розрізняти чиїсь голоси. Неясні уривки розмови застрягають мені у вухах.

— Ти міг би поберегти свої сили й цього не робити, — каже мені санітар.

Я дивлюся на нього, нічого не розуміючи. Він показує yа Кача:

— Адже він помер.

Я не можу збагнути його слів.

— Його поранено в гомілку, — кажу я.

Санітар зупиняється:

— I сюди теж.

Я обертаюсь. Мені ще темно в очах, піт знову зрошує мені обличчя й заливає очі. Витираю його і дивлюсь на Кача. Вік лежить нерухомо.

— Він зомлів, — швидко кажу я.