Розділ «XI»

Таких анекдотів розповідають чимало, здебільшого вони викликають ще тяжче почуття гіркоти, ніж цей. Проте вони не мають нічого спільного з бунтарством чи скиглійством; ці анекдоти правдиві, вони називають речі своїми іменами, адже у нас в армії надто багато ошуканства, несправедливості та підлоти. Чи не дивно, що, незважаючи на все, в дедалі безнадійнішу боротьбу вступають полк за полком, атаки тривають безперервно, одна за одною, а лінія фронту все відсувається назад і тріщить?

Ворожі танки, з яких ми попервах глузували, врешті виявилися грізною зброєю. Закуті в панцер, вони наближаються широкою лавою, втілюючи дужче за будь-що жах війни.

Гармат, що спрямовують на нас шалений вогонь, ми не бачимо; ворожі лави, які наступають на нас, складаються з таких самих людей, як ми, але ці танки — машини, їхні гусениці невпинні, наче сама війна. Це справжній символ нищення; вони байдуже долають вирви, пірнають у них і знову вилазять; неспинно посувається колона панцерників, що ревуть і вивергають дим, ці невразливі сталеві звірі чавлять мертвих і поранених. Зачувши важку ходу цих велетнів, ми зіщулюємося, відчуваючи, яка тоненька в нас шкіра, руки в нас — наче соломинки, а наші ручні гранати — як сірники.

Снаряди, хмари газу і колони танків — розчавлення, руйнація, смерть.

Дизентерія, грип, тиф — задуха, гарячка, смерть. Окопи, госпіталі, братські могили — іншого виходу немає.

Під час одного наступу вбивають командира нашої роти Бертінка. То був один з тих справжніх фронтових офіцерів, які в небезпечній ситуації завжди опиняються попереду. Він пробув у нас два роки, і за цей час його навіть не поранило, тож урешті мало щось статися. Ми сидимо у вирві, нас оточено. Разом із пороховим димом вітер шибає до нас якийсь сморід — чи то нафти, чи то гасу. Нараз ми бачимо двох ворожих солдатів із вогнеметом, в одного на спині бак, другий тримає в руках шланг, з якого б'є струмінь вогню. Коли вони підійдуть так близько, що той струмінь досягне нас, тоді ми загинули — нам нема куди відступати.

Ми починаємо стріляти по тих солдатах. Але вони все-таки наближаються, і наше становище тепер зовсім кепське. Бертінк лежить із нами у вирві. Побачивши, що ми ніяк не можемо влучити в них, бо під таким сильним вогнем небезпечно навіть трохи висунутися, він бере гвинтівку, вилазить із вирви і лежачи, спираючись на лікті, починає цілитися. Він стріляє — і тут же ми чуємо, як по ньому ляскає куля, його поранено. Але він так само лежить і знову цілиться, на якусь мить опускає гвинтівку, тоді знову підводить її, і нарешті лунає постріл.

Бертінк випускає з рук гвинтівку, каже: «Добре!» і сповзає у вирву. Того вогнеметника, що йшов ззаду, поранено, він падає, шланг виривається з рук другого солдата, полум’я прискає навсебіч, і той чоловік загорається сам.

Бертінка поранено в груди. А за якусь хвилину снарядний осколок розтрощує йому підборіддя. Той же осколок має ще силу розпороти стегно Леєрові. Леєр зойкає, але тримається, спираючись на руки; він швидко спливає кров'ю, і ніхто не може йому зарадити. За кілька хвилин він осідає на землю, немов шкіряний мішок, з котрого витекла вода. Яка користь йому тепер із того, що в школі він був такий добрий математик.

Спливають місяці. Це літо 1918 року — найтяжче з усіх і найкривавіше. Дні стоять невимовно гарні в золоті й блакиті, наче ангели над кругом смерті. Тепер кожен із нас знає, що війну ми вже програємо. Про це багато не говорять, ми відступаємо, після останнього великого наступу противника ми вже не зможемо просунутися вперед, ми не маємо ані людей, ані боєприпасів.

Проте війна триває… I люди вмирають…

Літо 1918 року… Ніколи ще наше життя в його нужденній подобі не здавалося нам таким бажаним, як тепер; червоні маки на луках біля казарм, лискучі кузки на стеблинах трав, теплі вечори в напівтемних прохолодних кімнатах, чорні, таємничі у сутінках дерева, зірки, дзюрчання води, мрії і довгий сон… О життя, життя, життя!

Літо 1918 року… Ніколи ми не страждали мовчки так, як тоді, коли вирушали на передову. Не знати звідки полинули неймовірні чутки про перемир'я й мир, вони бентежать серця, і тепер вирушати на передову ще важче, ніж завжди.

Літо 1918 року… Ніколи ще життя в окопах не було таким гірким і жахливим, як тепер у години, проведені під вогнем, коли бліді, притиснуті до брудної землі обличчя й судомно зведені руки благали лише одного: «Ні, ні! Тільки не тепер! Тільки не тепер, адже незабаром кінець війни».

Літо 1918 року… Вітер надії, що летить над згарищами й понівеченими полями, шалена лихоманка нетерпіння, розчарування, болючий жах смерті й незбагненне питання: чому? Чому не кладуть цьому край? I звідки взялися ті бентежні чутки про кінець війни?

Над нами часто кружляють ворожі літаки, і пілоти такі нахабні, що полюють на окремих людей, наче на зайців. На кожний німецький літак припадає щонайменше п'ять англійських та американських. На одного голодного, знесиленого німецького солдата в наших окопах припадає п'ятеро дужих і свіжих солдатів у ворожих. На одну нашу солдатську хлібину припадає по той бік фронту п'ятдесят бляшанок м'ясних консервів. Нас не розбито, бо ми кращі й досвідченіші солдати: нас просто розчавлено і відкинуто, адже противник у багато разів численніший.

Ми саме пережили кілька дощових тижнів — сіре небо, сіра багниста земля, сіра смерть. Коли ми вирушаємо на передову, вся наша одежа зразу стає вогкою, і так триває весь час, поки ми перебуваємо там. Нам нема де обсушитися. В кого ще збереглися чоботи, той обв'язує халяви зверху мішковиною, щоб одразу не набрати всередину рідкої глини. Гвинтівки вкриті брудною корою, наш одяг — теж, усе тече, все порозкисало, земля стала вогким, слизьким, масним місивом, на її поверхні жовтіють ковбані з червоними спіралями крові; вбиті, поранені й живі повільно загрузають у це болото.

Нас шмагає вогняний буревій, град снарядних осколків летить у сіро-жовтий хаос, і звідти лунають гострі, ніби дитячі, зойки поранених, а вночі пошматована людська плоть стогне і аж згодом поволі замовкає.

Наші руки — земля, наші тіла — глина, а наші очі — дощові калюжі. Ми не знаємо, чи ми ще живі.

А потім у наші ями вогкою медузою заповзає задушлива спека, і в один із таких днів пізнього літа, несучи нам харчі, раптом падає Кач. Ми з ним самі. Я перев'язую йому рану; здається, в нього розтрощена гомілка. Кач розуміє, що це важке поранення, і розпачливо стогне: