Розділ «X»

— Навіщо?

Я відчуваю, що брудний, як свиня. I маю отуди лягати?

— Але ж я… — і не зважуюся казати далі.

— Забрудните трохи ту білизну? — питає сестра, підбадьорюючи мене. — То нічого, ми її потім виперемо.

— Та ні… — кажу я, хвилюючись.

Я не здатен протистояти цьому навальному тиску культури.

— Ви гибіли на передовій в окопах, тож хіба ми не можемо випрати вам простирадла? — веде вона далі.

Я дивлюся на сестру, вона молоденька, вбрана в чисте, хрустке й біле, як усе тут довкола; важко збагнути, що це — не тільки для офіцерів, стає аж якось незатишно, ба навіть трохи небезпечно.

Проте ця жінка — справжній кат, вона змушує мене все сказати.

— У мене ж… — і я замовкаю; вона ж повинна зрозуміти, про що мова.

— Ну! Що там у вас?

— Воші! — вигукую я нарешті.

Сестра сміється:

— Нехай і вони трохи порозкошують.

Врешті мене це не обходить. Я залажу на полицю і вкриваюся ковдрою.

Чиясь рука торгає мене. То фельдшер. Діставши сигари, він собі йде.

За годину ми помічаємо, що вже їдемо.

Уночі я прокидаюся. Кроп теж ворушиться. Поїзд тихо котиться по рейках. Усе це ще незбагненне: постіль, поїзд, додому. Я шепочу:

— Альберте!

— Що?