Розділ «X»

Мені справді щастить тицьнути фельдшерові дві сигари з фірмовими наклейками, докинувши кілька відповідних слів. Фельдшер обнюхує сигари й питає:

— У тебе їх ще багато?

— Ще ціла жменя, — кажу я, — і в мого товариша, — я показую на Кропа, — теж стільки. Можемо передати їх вам із вікна санітарного поїзда.

Він, звісно, відразу зметикував, що до чого, ще раз обнюхує сигари й каже:

— Гаразд.

Уночі ми не можемо й на хвилину заснути. В нашій величезній палаті помирає семеро. Один співає високим здушеним тенором церковні хорали, а далі починає вже хрипіти. Другий вилазить із ліжка і доповзає до вікна. Там він і лежить, перед вікном, немов хотів востаннє подивитися на білий світ.

Ноші з пораненими стоять на залізничній станції. Ми чекаємо поїзда. Періщить дощ, а тут немає ніякого даху. Ковдри в нас благенькі. Ми чекаємо вже дві години.

Фельдшер дбає за нас, наче рідна мати. Дарма що я почуваю себе дуже кепсько, я не забуваю про наш задум. Ніби ненароком я роблю так, що йому видно пачки з сигарами, одну сигару даю йому на завдаток. За це фельдшер укриває нас плащ-наметом.

— Ох, Альберте, — зітхаю я, — а пам'ятаєш наше ліжко з балдахіном? І кішку?

— I м'які крісла, — додає він.

Авжеж, і м'які крісла, оббиті червоним плюшем. Вечорами сиділи ми в них, наче якісь князі; і вже збиралися видавати їх напрокат. По цигарці за годину. Ото було б безтурботне життя, та ще й мали б з тих крісел пожиток.

— Альберте! — Нараз згадую я, — А наші мішки з харчами!

Нам стає сумно. Як вони тепер були б нам у пригоді! Коли б поїзд відходив… на день пізніше, Кач напевне знайшов би нас і приніс би сюди наші скарби.

От же клята в нас доля! Мусимо їсти ріденьку затірку, убогі лазаретні харчі, а в наших мішках лежать бляшанки із смаженою свининою. Але ми такі кволі, що не можемо навіть хвилюватися через це.

Вранці, коли в наших ношах уже хлюпає вода, нарешті прибуває поїзд. Фельдшер стежить за тим, щоб ми з Кропом потрапили до одного вагона. У поїзді повно сестер-жалібниць із червоного Хреста. Кропа влаштовують на нижній полиці, я лежатиму на верхній, над ним.

— Боронь боже! — мимохіть вихоплюється в мене.

— Що сталося? — питає сестра.

Я ще раз кидаю погляд на свою полицю. Її застелено білими як сніг лляними простирадлами, неймовірно чистими, на них ще видні бганки від праски. А я шість тижнів не міняв сорочки, вона брудна, аж чорна.

— Ви не можете самі залізти? — занепокоєно питає сестра.

— Та ні, можу, — кажу я, вмиваючись потом, — тільки спершу зніміть простирадла.