Розділ «Частина 1 Таємний скарб»

— От і добре. Сподіваюся, що так і буде. Людей буде не так багато, і в мене з’явиться шанс. — Він узяв її за передпліччя, але ніжно. Він її не трусив, не кричав. Це сталося пізніше. — Я повинен щось знайти, Ліно, і цієї весни кращої можливості не буде. Я оббігав…

— Я знаю.

— І все даремно. Тобто, повний нуль. Так, є двійко вакансій у доках і якесь будівництво торговельного центру біля аеропорту, але ти можеш уявити, щоб я займався чимось подібним? Якщо б я був на тридцять фунтів легший і на двадцять років молодший… Може, улітку пощастило б щось знайти в місті… У якомусь офісі… Якщо все трохи владнається. Але така робота була б, імовірніше за все, тимчасовою, і гідно заробляти навряд чи вийшло б. Тому ми з Тоддом їдемо опівночі займати чергу й будемо стояти до ранку, доки не відчинять двері. І я обіцяю, що повернуся з роботою, реально прибутковою роботою.

— І з якою-небудь болячкою, якою ми всі можемо заразитися. І тоді нам доведеться економити на їжі, щоб платити лікареві.

І тут він по-справжньому розсердився на неї.

— Узагалі-то, я розраховував на підтримку.

— Господи, Томе, я намага…

— Хоча б одне добре слово почути! «Молодець, що намагаєшся, Томе. Ми раді, що ти заради родини готовий пхатися дідько знає куди». Щось на кшталт цього. Хіба я забагато прошу?

— Я лише хочу сказати…

Але, перш ніж вона встигла договорити, двері кухні відчинилися й зачинилися. Він вийшов на задній двір викурити сигарету. Цього разу, подивившись на Тіну, Піт побачив нещасне та схвильоване обличчя. Зрештою, їй було лише вісім. Піт посміхнувся й підморгнув. Тіна у відповідь із сумнівом посміхнулася, після чого повернулася до життя підводного царства під назвою Бікіні-Боттом, де татусі не втрачають роботи й не галасують, а дітей не позбавляють кишенькових грошей. Якщо ті поводяться гідно.

Увечері, перед від’їздом, Том відніс доньку в ліжко й поцілував. Ще він поцілував місіс Бізлі, улюблену ляльку Тіни — аби пощастило, сказав він.

— Тату? У нас усе буде добре?

— Обов’язково, люба, — відповів він. Вона запам’ятала це. Упевненість у його голосі. — Усе буде просто чудово. А тепер спи.

Він вийшов із кімнати, як завжди. Це вона теж запам’ятала, бо ніколи більше не бачила, щоб він так ходив.

Нагорі крутого в’їзду, провідного від Марлборо-стрит до центральної міської парковки, Том вигукнув:

— Гей, гей, нумо пригальмуй!

— Ти що? За мною машини їдуть, — відповів Тодд.

— На секунду. — Том підняв телефон і сфотографував людей, які стоять у черзі. Їх уже було осіб сто. Може, і більше. Понад рядом дверей банер. На ньому було написано: «1000 робочих місць Гарантовано!» А нижче: «Ми підтримуємо мешканців нашого міста! — МЕР РАЛЬФ КІНСЛЕР».

Позаду іржавої «Субару» 2004 року Тодда Пейна хтось посигналив.

— Томмі, не хочу псувати веселощі, поки ти закарбовуєш у пам’яті цю чудову картину, але…