Розділ «Частина 1 Таємний скарб»

— Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у!

— Ще один раз, покидьку кінчений, — закричав хтось, — ще раз, і я вирву твою дупу тобі крізь рота!

Морріс заплющив очі.

Хоча до полудня Морріс відчув себе краще, він відмовився їсти ті помиї, які тут видавали за обід: локшина, що плавала в чомусь, схожому на кров’яний соус. Потім, приблизно о 14:00, четверо поліцейських пройшли коридором поміж камер. Один тримав у руках планшет із затискачем, другий вигукував прізвища:

— Белламі! Холлоуей! Макгівер! Райлі! Рузвельт! Тітгарден! Крок уперед.

— Правильно, Тігарден, сер, — сказав здоровенний негр у сусідній із Моррісом камері.

— Та мені насрати, хоч Джон Гандон. Якщо хочеш поговорити з призначеним судом адвокатом, крок уперед, якщо ні — сиди й чекай свого часу.

Півдюжини названих зробили крок уперед. Це були останні з тих, хто залишився, принаймні в цьому коридорі. Решту з тих, кого доправили вчора (дякувати Богу, і того хлопця, що знущався з пісні Джона Мелленкампа), або відпустили, або відвели до суду на ранкове висування обвинувачення. Усе це були дрібниці. Морріс знав, що вдень ​​висуваються звинувачення за серйозніші справи. Після його невеликої пригоди на Цукрових Пригірках йому висунули звинувачення вдень. Суддя Буковські, та ще сволота.

Морріс молився Богу, у якого не вірив, коли двері його клітки відчинилися. Насильство, Боже, домовилися? Це дуже просто. Тільки не вбивство. Боже, нехай вони нічого не знають про те, що сталося в Нью-Гемпширі чи в одній зоні відпочинку в Нью-Йорку, добре? Ти не проти?

— Виходимо в коридор, хлопчики, — сказав охоронець із планшетом. — Вийти й повернутися праворуч. Триматися на відстані витягнутої руки від чесного американця, що стоїть попереду. Не обертатися, не жартувати. Не засмучуйте нас, і ми не будемо засмучувати вас.

Вони спустилися ліфтом, таким здоровенним, що в ньому могло б вміститися невелике стадо корів, потім пройшли іншим коридором, а потім — дідько його знає навіщо, якщо вони всі були в сандаліях і комбінезонах без кишень, — крізь металошукач. За ним розташовувалася кімната для відвідувачів із вісьмома розділеними стінками кабінками, схожими на бібліотечні. Охоронець із планшетом велів Моррісу йти до номера 3. Морріс присів і подивився на призначеного йому судом адвоката крізь плексигласове скло, яке часто забруднювалось і зрідка милось. На боці свободи сидів якийсь ботан із поганою стрижкою і лупою. Під однією ніздрею у нього червонів герпес, пошарпаний портфельчик стояв на колінах. На вигляд йому було років дев’ятнадцять.

«Оце таке я отримав, — подумав Морріс. — О Господи, ось що я отримав». Адвокат указав на телефон, який висів на стіні кабінки Морріса, і відкрив портфель. З нього він витягнув єдиний аркуш паперу і, зрозуміло, жовтий адвокатський блокнот, куди ж без нього. Коли ці предмети лягли перед ним на столик, він поставив портфель на підлогу та зняв трубку свого телефону. Розмовляв він аж ніяк не невпевненим молодим тенорком, а навпаки, упевненим, хриплуватим баритоном, який здавався занадто потужним для досить хирлявої статури, що ховалася за дивною на вигляд фіолетовою краваткою.

— Ви по вуха в лайні, містере… — Він глянув на аркуш паперу, який лежав зверху на адвокатському блокноті. — Белламі. Готуйтеся провести дуже-дуже довгий час у в’язниці штату. Якщо, звичайно, ви нічого не хочете дати натомість.

Морріс замислився. Він говорить про записники.

Холод пройшовся по його руках ніжками злих фей. Якщо його взяли за Ротстайна, отже, його взяли й за Кертіса з Фредді. А це означає життя без надії на помилування. У нього вже не буде можливості повернути скриню й дізнатися про долю Джиммі Ґолда.

— Розповідайте, — сказав адвокат так, ніби віддав команду.

— Тоді скажіть, із ким я розмовляю.

— Елмер Кафферті, тимчасово до ваших послуг. Звинувачення вам буде пред’явлено за… — Він подивився на годинник, «Таймекс», навіть дешевший, ніж його костюм. — Тридцять хвилин. Суддя Буковські конче пунктуальна.

Голову Морріса пробило болем, і не через похмілля.

— Ні! Тільки не вона! Не може цього бути! Знову ця стерво!