Розділ «Частина 1 Таємний скарб»

— Наскільки зі мною серйозно? Тільки не бреши… Кажи прямо.

Вона зустрілася з ним поглядом, але не витримала й відвела очі. Знову глянувши на листівки з побажаннями одужання на тумбочці біля ліжка, вона промовила:

— Ти… Ти ще нескоро зможеш ходити.

— Як нескоро?

Вона підняла його руку, усю в глибоких подряпинах, і поцілувала її.

— Вони не знають.

Том Сауберс заплющив очі та заплакав. Лінда якийсь час слухала його, а коли слухати стало несила, подалася вперед і натиснула на кнопку насоса, що дозує морфін. Вона продовжувала це робити, аж поки апарат не перестав видавати заспокійливе. До цього моменту він уже спав.

1978

Морріс узяв із верхньої полиці шухлядки у ванній кімнаті рушник і накрив ним Ротстайна, який тепер сидів у неприродній позі, наполовину звісившись із крісла, без верхньої частини голови. Мізки, які породили Джиммі Ґолда, сестру Джиммі Емму та зайнятих самоїдством батьків Джиммі, напівалкоголіків — це аж занадто нагадувало батьків самого Морріса, — тепер підсихали на шпалерах. Не сказати, щоб Морріса це вразило, радше здивувало. Він очікував побачити кров і дірку межи очі, але ніяк не це химерне слизьке місиво з хрящів і кісток. Брак уяви — припустив він. Саме через це він міг читати гігантів сучасної американської літератури — читати й захоплюватися, але ніколи не зміг би стати одним із них.

Із кабінету вийшов Фредді Доу з двома набитими лантухами, по одному на кожному плечі. За ним з’явився Кертіс з опущеною головою, він не ніс нічого. Раптом він підхопився, обігнав Фредді та понісся на кухню. Двері на задній двір, підхоплені вітром, голосно вдарилися об стіну. А потім пролунали звуки блювання.

— Його знудило, — сказав Фредді. У нього був хист повідомляти про те, що й так усім зрозуміле.

— Ти в порядку? — запитав Морріс.

— Ага. — Фредді вийшов через парадні двері, не обертаючись, зупинився та взяв ломаку, що стояла на порозі, притулена до крісла гойдалки. Вони готувалися зламувати двері, але ті не були замкнені. Як і двері кухні. Схоже, Ротстайн усе найцінніше тримав у своєму гардолловському сейфі. Ось тобі й брак уяви.

Морріс пройшов до кабінету, глянув на охайний письмовий стіл Ротстайна та прикриту друкарську машинку. Подивився на світлини на стіні. На них посміхались обидві колишні дружини, обидві молоді й красиві, в одязі п’ятдесятих років і з зачісками того ж періоду. Досить дивно, що Ротстайн тримав відставних жінок там, де вони могли спостерігати за ним, поки він писав, але в Морріса бракувало часу думати про це або досліджувати вміст письмового столу письменника, що він зробив би з великим задоволенням. Але чи була потреба в цьому дослідженні? Адже записники й так у нього. У нього вміст розуму письменника. Усе, про що він написав після того, як припинив публікуватися вісімнадцять років тому.

Фредді виніс пачки грошей у першому ж мішку (так, Фредді та Кертіс розумілися на готівці), але в сейфі на полицях ще залишалося багато записників. Книги в молескінових палітурках — такими користувався Гемінґвей, про такі марив сам Морріс, коли, відбуваючи термін у «Ріверв’ю», мріяв про письменницьку кар’єру. Але у виправній колонії для неповнолітніх злочинців йому видавали по п’ять аркушів цупкого паперу «Блу хорс»[3] — цього, напевно, недостатньо, щоб заходитися писати Великий Американський Роман. Прохання видавати більше не допомагали. Одного разу він запропонував Елкінсу, помічнику комісара, зробити мінет за десяток зайвих аркушів. Елкінс натовк йому пику. Досить кумедно, якщо згадати про весь той примусовий секс, у якому йому довелося брати участь протягом дев’яти місяців відсидки. Переважно, стоячи навколішках, і кілька разів із власними брудними трусами в роті.

Він не вважав, що його мати несе повну відповідальність за ці зґвалтування, але частка її провини в цьому була. Аніта Белламі, знаменитий професор історії, чию книгу про Генрі Клея Фріка[4] було номіновано на «Пулітцера». Настільки знаменита, що загордилася, вважаючи, що знає все й про сучасну американську літературу. Це після суперечки з нею щодо трилогії про Ґолда одного разу вночі він, не тямлячи себе від люті, пішов із дому, щоб напитися. У нього це вийшло, хоча розгледіти в ньому неповнолітнього було неважко. Коли він пив, таке виробляв, що й згадати потім нічого не міг, і вчинки ці ніколи не були хорошими. Тієї ночі це вилилось у незаконне проникнення, вандалізм і бійку із сусіднім охоронцем, який спробував його затримати до приїзду поліцейських.

Це сталося майже шість років тому, але спогади за цей час не потьмяніли. Це було так нерозважливо. Викрасти машину, поганяти містом, потім кинути її (можливо, помочившись на приладову панель) — це одна справа. Не надто винахідливо, але, якщо пощастить, після такого можна вийти сухим із ​​води. Проте вдиратися до будинку на Цукрових Пригірках? Удвічі нерозважливо. Йому нічого не потрібно було в цьому будинку (принаймні потім він нічого такого не зміг згадати). А коли йому щось було потрібно? Коли пропонував свій рот за кілька паршивих аркушів паперу? Йому натовкли пику. Він розсміявся, тому що так зробив би Джиммі Ґолд (доти, доки Джиммі не виріс і не продався за те, що називав «Золотим баксом»), і що сталося потім? Знову удар по пиці, ще сильніший. Цей ледь чутний хрускіт зламаного носа змусив його плакати.

Джиммі ніколи б не заплакав.

Він усе ще жадібно дивився на молескінові палітурки, коли Фредді Доу повернувся з двома новими лантухами. Ще в нього була містка потерта шкіряна сумка.

— Знайшов у коморі. Там ще, напевно, мільйон консервів, боби й тунець. Як тобі, а? Дивний тип. Може, він готувався до апокаліпсиса? Гаразд, Моррі, ворушися. Постріл могли почути.