Розділ «Частина 1 Таємний скарб»

— А за нашими відомостями, у тебе набагато більше, ніж «трохи». — Це сказав містер Червоний.

— Тихо. — Містер Жовтий простягнув руку Ротстайну. — Уставай із підлоги, генію.

Ротстайн вхопився за руку, яку запропонували, і, хитаючись, підвівся на ноги, потім сів на ліжко. Він важко дихав, занадто добре розуміючи (усе життя самоусвідомлення було для нього й прокляттям, і благословенням), який має вигляд: старий у завеликій блакитній піжамі, замість волосся — лише білі пластівці попкорна над вухами. Ось що залишилося від письменника, який того року, коли Кеннеді став президентом, з’явився на обкладинці «Тайм» із підписом: «Джон Ротстайн, американський геній-самітник».

Прокидайся, генію.

— Приходь до тями, — вимовив містер Жовтий. У голосі його прозвучала турбота, але Ротстайн не повірив у неї. — А потім ми підемо до вітальні, де розмовляють усі нормальні люди. Не поспішай. Заспокойся.

Ротстайн зробив кілька повільних, глибоких вдихів, і серце трохи заспокоїлося. Він спробував думати про Пеггі, з її грудьми розміром із горнятка для чаю (маленькі, але досконалі) і з довгими, гладенькими ногами, але ця фантазія була так само далека, як сама Пеггі, яка зараз стара-старезна й живе в Парижі. На його гроші. Добре, хоч Іоланда, його друга спроба знайти родинне раювання, померла, і їй не потрібно платити аліменти.

Червона маска вийшов із кімнати, і Ротстайн почув метушню в кабінеті. Щось падало, висувалися й засувалися шухляди.

— Ну що, покращало? — запитав містер Жовтий, і, коли Ротстайн кивнув: — Тоді ходімо.

Ротстайн дозволив відвести себе до маленької вітальні — ліворуч містер Синій, праворуч містер Жовтий. У кабінеті тривав обшук. Ще мить — і містер Червоний відчинить шафу, відсуне два піджаки та три светри й побачить сейф. Це неминуче.

Ну й нехай. Якщо залишать записники. А навіщо їм їх забирати? Таким злодюгам потрібні лише гроші. Вони, напевно, і не читають нічого, складнішого за листи в «Пентхаусі».

Тільки чоловік у Жовтій масці викликав сумніви. Цей говорив, як освічений.

У вітальні всі лампи горіли, жалюзі опущені не були. Пильні сусіди могли б зацікавитися, що це там відбувається в будинку старого письменника… Якби ж у нього були ті сусіди. Найближчі жили за дві милі, біля автостради. У нього не було ні друзів, ні відвідувачів. Випадкові торговці спроваджувалися за двері. Ротстайн був таким собі старим диваком. Письменник у минулому. Відлюдник. Він платив податки, і ніхто про нього не згадував.

Синій і Жовтий підвели його до крісла перед телевізором, який майже ніколи не вмикали, і коли він не сів одразу, містер Синій поштовхом посадив його.

— Спокійно! — різко вигукнув Жовтий, і Синій трохи відступив, щось невдоволено бурмочучи. Зрозуміло, головним був містер Жовтий. Містер Жовтий був собакою-ватажком в упряжці.

Він схилився над Ротстайном, спираючись руками на коліна вельветових брюк.

— Може, налити чого-небудь, щоб заспокоївся?

— Якщо ви про спиртне, я кинув двадцять років тому. Лікар наказав.

— Молодець. На зібрання ходиш?

— Я не був алкоголіком, — роздратовано відповів Ротстайн. Яка дурість — дратуватися в такій ситуації… Чи ні? Хто знає, як слід поводитися, коли тебе посеред ночі висмикують із ліжка люди в різнокольорових лижних масках? У голові майнуло, як би сам він виписав таку сцену, але нічого на думку не спало. Він не описував таких сцен. «Люди чомусь вважають, що будь-який білий письменник-чоловік у двадцятьому столітті має неодмінно бути алкоголіком».

— Добре, добре, — містер Жовтий ніби заспокоював сердиту дитину. — Води?