Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Я люблю бути вільною людиною, — відрізав Дюссандер. — Учися.

— Відсмокчи.

— У дитинстві, — зауважив Дюссандер, — мені б за такі слова промили рота лужним милом.

— Часи міняються.

— Та невже? — Дюссандер відсьорбнув бурбону. — Учися.

Тод подивився на нього впритул.

— Ти жалюгідний проклятущий ханига, ти це знаєш?

— Учися!

— Заткнись! — Тод захряснув книжку, і в тихій кухні Дюссандера це пролунало як постріл із рушниці. — Усе одно мені в житті цього не надолужити до тесту. П’ятдесят сторінок цього лайна лишилося, аж до самої Першої світової. Завтра зроблю собі шпаргалку в другій читалці.

— Навіть думати про таке не смій! — жорстко сказав Дюссандер.

— Чого це? Хто мені завадить? Ти чи що?

— Хлопче, я бачу, до тебе ніяк не дійде, які ставки у цій грі. Думаєш, мені сильно подобається тицяти тебе шмаркатим носом у книжки? — Його голос підвищувався, батогом сік повітря, ставав вимогливим, командним. — Думаєш, мені приємно слухати твої дитячі нюні, ясельну лайку? «Відсмокчи», — люто перекривив Дюссандер фальцетом, від чого Тодові щоки вмить побуряковіли. — «Відсмокчи, то й що, усім начхати, я завтра зроблю, відсмокчи!»

— Ні, ти любиш! — прокричав у відповідь Тод. — Ще й як любиш! Тільки коли стоїш у мене над душею, ти почуваєшся живим, а не як зомбі! Тому дай мені, бля, спокій!

— Якщо тебе зловлять на списуванні зі шпаргалки, як думаєш, що буде? Кому повідомлять насамперед?

Тод опустив погляд на руки з погризеними півмісяцями нігтів і нічого не сказав.

— Кому?

— Господи, та ти ж знаєш. Ґумці Еду. А тоді моїм «шнуркам», напевно.

Дюссандер кивнув.

— От і мені так здається. Учися. Поклади свою шпаргалку собі в голову, туди, де їй і місце.

— Ненавиджу тебе, — глухо процідив Тод. — Ненавиджу. — Але підручника знову розгорнув, і його знизу вгору осяяв усмішкою Тедді Рузвельт, Тедді, що учвал мчав у двадцяте століття з шаблюкою наголо, а перед ним безладно падали на землю кубинці — мабуть, так на них діяла жагуча американська усмішка.