Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Вона була гарною? — пожадливо спитав Тод. — Ну, тобто… — Його руки описали в повітрі пісковий годинник.

— Але ж ти бачив її фотографію? — спитав Дюссандер. — Такий ревнитель, як ти, не міг не бачити.

— Рев… що?

— Ревнитель. Той, кого пре. Хто… фанатіє від чогось.

— Так? Круто. — Тодова усмішка, що була вже на мить поблякла, знову тріумфально засяяла. — Авжеж, я бачив її фотографії. Але ви ж знаєте, які вони, у тих книжках. — Він говорив так, наче всі ті книжки в Дюссандера були. — Чорно-білі, розпливчасті… просто відбитки. Ніхто з цих людей не знав, що їх знімають для… ну, історії. То як, вона була лялечкою?

— Вона була жирна, коротконога й уся в прищах, — коротко відповів Дюссандер. І розчавив напіввикурений недопалок у металевому тарелі для пирогів, повному схололих недопалків.

— А. Капець. — Тод спохмурнів.

— Просто пощастило, — задумливо промовив Дюссандер, свердлячи Тода поглядом. — Ти побачив моє фото в журналах про війну й випадково опинився поряд зі мною в автобусі. От же ж. — І він стукнув кулаком по бильцю м’якого крісла, проте не вкладаючи в удар усієї сили.

— Ні, сер, містере Дюссандер. Не все так просто. Тут набагато більше, ніж пощастило. Набагато, — наполегливо повторив Тод, нахиляючись уперед.

— Справді? Невже? — Кущуваті брови поповзли вгору, сигналізуючи про ввічливу недовіру.

— Звісно. Тобто вашим фотографіям у моєму альбомі щонайменше тридцять років. Тепер же тисяча дев’ятсот сімдесят четвертий.

— Ти ведеш… альбом?

— О так, сер! Він дуже класний. У ньому сотні вирізок. Колись покажу. Ви ошалієте.

Гримаса відрази спотворила обличчя Дюссандера, але він промовчав.

— Перші кілька разів, коли я вас бачив, то ще дуже сильно вагався. А тоді одного дня ви сіли в автобус, коли дощило, і на вас був той блискучий чорний дощовик…

— Он як, — видихнув Дюссандер.

— А то. В одному з журналів у гаражі Фоксі була ваша фотографія у приблизно такому плащі. А ще ваше фото в бібліотечній книжці, на якому ви були в шинелі СС. І коли я вас побачив того дня, то просто сказав собі: «Сто пудів. Це Курт Дюссандер». — Тому я став вас пасти…

— Що робити?

— Пасти. Ходити за вами тінню. Я мрію стати приватним детективом, як Сем Спейд у книжках чи Маннікс по телеку. Але я був суперобережним. Не хотів, щоб ви просікли. Хочете глянути на декілька фоток?

Із задньої кишені штанів Тод витяг складений удвічі манільський конверт. Від поту клапан заклеївся. Він обережно його відліпив. Очі в нього сяяли, наче в хлопчика, який думає про свій день народження, чи про Різдво, чи про феєрверки, які він запускатиме Четвертого липня.