Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

6 000 000

Пам’ятав, як думав: «Я хочу знати про все, що сталося в тих таборах. Усе. А ще хочу знати, що правдивіше — слова чи реклама, яку поряд із ними тулять».

Заштовхуючи нарешті коробки назад під сходи, він згадав Баґз Андерсон і подумав: «А вона правду казала. Я знайшов своє НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ».

Дюссандер довго дивився на Тода. Потім перетнув вітальню й важко опустився в крісло-гойдалку. І знову подивився на Тода, бо ніяк не міг розгадати трохи замріяний і дещо ностальгійний вираз на його обличчі.

— Ага. Зацікавився я завдяки журналам, але швидко збагнув, що там багато, ну, триндять. Тому пішов у бібліотеку й став копати далі. Деяка інформація там була ще крутіша. Спочатку дебела бібліотекарка не дозволяла мені дивитися, бо ті книжки стояли в дорослій секції, але я сказав їй, що мені для школи треба. Для школи тобі дозволяють брати все, що заманеться. Але батьку вона все одно подзвонила. — Тод презирливо підкотив очі. — Думала, що тато типу не в курсі, що я роблю, прикиньте.

— А він був у курсі?

— А то. Мій тато вважає, що діти якомога швидше повинні дізнатися, що таке життя, не тільки про його хороші, а й про погані сторони. Тоді вони будуть до нього готові. Він каже, що життя — це тигр, якого ти маєш ухопити за хвоста, і якщо ти не знатимеш природи цієї тварюки, вона зжере тебе живцем.

— Мммм, — протягнув Дюссандер.

— Мама теж так вважає.

— Ммммм. — Здавалося, Дюссандер сторопів і не до кінця розумів, де він зараз.

— Але то таке, — сказав Тод. — Бібліотечне читво виявилося дуже добрим. Там було десь під сотню книжок про концтабори нацистів, і це тільки тут, у бібліотеці Санта-Донате. Про таке, мабуть, купа людей читати любить. Картинок там було не так багато, як у журналах тата Фоксі, але багато було й гидючого. Стільці зі шпичаками, що стирчали з сидінь. Як видирали обценьками золоті зуби. Отруйний газ, що йшов із душів. — Тод похитав головою. — Ви, хлопці, перестаралися, ви про це знаєте? Сильно перестаралися.

— Гидючого, — з притиском повторив Дюссандер.

— Я писав реферат про це. І знаєте, яку оцінку дістав? «А з плюсом». Звісно, довелося бути обережним. Про таке можна тільки певним чином писати. Обережненько.

— Невже? — Рукою, що помітно тремтіла, Дюссандер витяг ще одну цигарку.

— О так. Усі ті бібліотечні книжки, вони якось особливо написані. Наче хлопців, які їх писали, те, про що вони писали, змусило добряче проригатися. — Тод насупив чоло, борюкаючись із думкою, намагаючись видобути її з голови. Ускладнювало завдання те, що в його словниковому запасі ще не було слова «тон» у стосунку до письма. — Усі вони писали так, наче їм через це довго не спалося. Тепер нам треба дуже добре пильнувати, щоб такого не повторилося. Я зробив свою роботу такою, і, напевно, учителька поставила мені найвищу оцінку тільки за те, що я не виблював свій обід, коли читав джерела. — І на цьому Тод знову переможно всміхнувся.

Дюссандер глибоко затягнувся «кулзом» без фільтра. Губа в нього злегка тремтіла. Видихаючи дим крізь ніздрі, він зайшовся вологим, старечим кашлем.

— Досі не можу повірити в те, що відбувається ця розмова. — Він нахилився вперед і впритул подивився на Тода. — Хлопче, тобі відоме слово «екзистенціалізм»?

Тод пропустив запитання повз вуха.

— А ви були знайомі з Ільзою Кох?

— З Ільзою Кох? — І майже нечутно Дюссандер промовив: — Так. Я знав її.