Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Хто б казав, — не лишився в боргу я, проте вона вже спала. Я роздягнувся, прийняв душ, витерся рушником, надів піжаму… а тоді, замість розважливо вкластися спати (на годиннику вже було по першій ночі), натягнув халат і витяг із холодильника пляшку «Бекс». Я сидів за кухонним столом, повільно цмулив пиво й дивився у вікно, на холодний каньйон Медисон-авеню. І думав. У голові трохи шуміло від спожитого за вечір алкоголю — неочікувано великої порції, як на мене. Але відчуття було не те щоб неприємним. І загрози похмілля я теж не відчував.

Та думка, що завітала до мене, коли Еллен запитала про вечір у клубі, була так само сміховинною, як і та, яку я плекав про Джорджа Вотергауза, коли таксі від’їхало від бордюру. Чому, на Бога, я не міг розповісти дружині про безневинний вечір, який провів у старомодному клубі свого боса? А якби навіть і була причина їй не казати, то хто б дізнався, що я розповів? Ні, то була цілковита сміхота й параноя, утім, як і попередні мої розважання… а ще, як підказало мені серце, цілковита правда.

Наступного дня я зустрів Вотергауза в коридорі між бухгалтерією та бібліотекою-читальнею. Зустрів… ні, радше проминув. Він лише кивнув у мій бік і пішов, не заговорюючи до мене… як і в усі попередні роки.

Весь той день у мене боліли м’язи живота. І то було єдине, що переконувало мене в реальності учорашнього вечора.

Збігло три тижні. Чотири… п’ять. Другого запрошення від Вотергауза не надходило. Певно, я був їм не під масть. Не вписався. Принаймні так я собі казав. Ця думка мене гнітила й засмучувала. Я сподівався, що вона розвіється й вийме своє жало, як це часто буває з розчаруваннями. Але про той вечір я згадував у найнесподіваніші моменти. Про ті острівці світла від ламп у бібліотеці, такі непорушні, спокійні, від них віяло культурністю. Про абсурдну й страшенно кумедну оповідь Вотергауза про вчительку, яка застрягла ґузном у туалеті. Про насичений запах шкіри, яким віяло від вузьких рядів книг. Але найчастіше на згадку приходило, як я стояв біля того вузького вікна й роздивився кристали паморозі, що навперемінки зеленіли, жовтіли та червоніли. Згадував те відчуття спокою, яке мене там охопило.

Упродовж тих п’яти тижнів я навідувався в бібліотеку й переглядав чотири збірки поезій Арчибальда Макліша (решта три в мене були вдома, їх я вже перечитав). Одна з цих книжок гордо іменувався «Повне зібрання». Я знову переглянув старе й улюблене, включно з моїм фаворитом — віршем «Послання, що лишиться в землі». Але поезії, яка б називалася «Дзвін», я не знайшов у жодній збірці.

Під час тієї самої вилазки в Публічну бібліотеку Нью-Йорка я пошукав у картковому каталозі художні твори письменника, якого звали Едвард Ґрей Севіль. Та знайшов лише детективний роман, який написала жінка, Рут Севіль.

Завітайте ще, коли схочете. Запрошення не ждіть…

Проте, звісно, я чекав запрошення. Ще бозна-скільки років тому мати навчила мене, що не варто вірити, коли люди бадьоро кажуть «заходьте, у нашому домі вам завжди раді», «наші двері завжди для вас відчинені». Мені не потрібна була тиснена картка на золоченій тарілочці, яку приніс би до дверей моєї квартири лакей у лівреї, ні, я не це мав на увазі. Але хотілося почути бодай що-небудь, хоч би буденним тоном промовлене: «Девіде, заскочите до нас якось? Сподіваюся, вам із нами не дуже нудно було». Щось на кшталт цього.

Та, не діставши навіть такого мінімального запрошення, я всерйоз міркував над тим, щоб піти просто так. Урешті-решт, деякі люди справді хочуть, щоб ти заходив до них, коли забажаєш, і є такі двері, що завжди відчинені. А матері часом помиляються.

…запрошення не ждіть…

Отак і вийшло, що десятого грудня того року я надів свій шорсткий твідовий піджак, темно-коричневі штани й пошукав темнувато-червону краватку. Пригадую, того вечора моє серце калатало швидше, ніж зазвичай.

— Джордж Вотергауз не витримав і знову тебе покликав? — спитала Еллен. — Назад у хлів до решти шовіністичних кнурів?

— Саме так, — кивнув я. І подумав, що це, напевно, уперше за дванадцять років брешу дружині… та потім згадав, що після першої зустрічі брехнею відповів на її запитання про те, як там було. «Старигани пережовували байки про війну».

— То, може, тобі й справді дадуть підвищення, — задумливо промовила вона… втім, без особливої надії. Але (мушу віддати їй належне) і без гіркоти в голосі.

— Траплялися й більші дива. — І я поцілував її на прощання.

— Рох-рох, — сказала вона, коли я вже виходив з помешкання.

Поїздка на таксі цього разу видалася дуже довгою. Вечір був холодний, тихий і зоряний. У салоні «чекера» я почувався чомусь дуже маленьким, немов дитина, яка вперше їде на екскурсію містом. Коли автівка спинилася перед червонувато-коричневим особняком, я відчував, що мене переповнює радісне збудження. Отак просто і так складно водночас. А втім, таке простеньке хвилювання видається одним із невід’ємних атрибутів життя, що проходять майже непоміченими. І віднайти його з плином років — це завжди несподіванка, те саме, що побачити на гребінці одну-дві чорні волосини після того, як минули роки, відколи таке було востаннє.

Я розплатився з водієм, вийшов із машини й пішов до чотирьох сходинок, які вели до дверей. А коли вже піднімався, то радісне хвилювання згустилося до звичайнісінького похмурого передчуття (з яким старі люди більш знайомі). Що я тут забув?

Масивні дубові двері з вигляду були міцні, мов у середньовічному замку. На них не видно було ні дзвінка, ні дверного молотка, ні камери спостереження, що непомітно причаїлася в тіні широкого карниза. І, авжеж, нагорі сходів не чекав Вотергауз, щоб провести мене всередину. Я зупинився біля підніжжя і роззирнувся. Зненацька Тридцять п’ята вулиця здалася мені темнішою, холоднішою, загрозливішою. Усі особняки мали потайливий вигляд, неначе за їхніми стінами крилися таємниці, що їх ліпше не розгадувати. Їхні вікна нагадували очі.