Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Його поховали в закритій труні, затягнутій американським прапором (прапор зняли перед тим як опускати труну, склали — прапор, не труну — трикутником та віддали мамі). Батьки після цього наче на шматки розвалилися. І наступних півроку було замало, щоб їх зібрати. Я вже й не знав, чи стануть вони, узагалі, коли-небудь цілими, як колись. Містер і місіс Шалам-Балам. У кімнаті Денні, через одні лише двері по коридору від моєї кімнати, усе наче застигло в часі, захололо чи потрапило в часову пастку. На стінах висіли вимпели з коледжу Ліги плюща, за дзеркало були заткнуті фотки дівчат, із якими він зустрічався. Перед тим дзеркалом він товкся годинами — зачісував волосся «коком», під Елвіса. На столі лежали стоси чоловічих журналів «Тру» та «Спорт іластрейтид». Минав час, і дати їхнього випуску все давнішали й давнішали. Такі штуки показують у липучих сентиментальних фільмах. Але для мене в цьому не було нічого сентиментального. Був лише жах. У кімнату Денніса я не потикався, заходив лише тоді, коли сподівався, що він буде там: за дверима, чи під ліжком, чи у вбудованій шафі. Найбільше муляла та шафа. Коли мама посилала мене принести альбом Денні з листівками чи взуттєву коробку з його фотографіями, щоб на них поглянути, я уявляв, як та шафа поволі зі скрипом прочиняється, а я стою, паралізований жахом, і не можу зрушити з місця. У моїй уяві він стояв, блідий і скривавлений, у пітьмі шафи, половина голови провалилася, а на сорочці підсихає кірка крові з сірими прожилками мозку. Я уявляв, як підіймаються його руки, скривавлені долоні скрючуються, мов лапи, і він хрипить:

— На моєму місці мав бути ти, Ґордоне. Це мав бути ти.

7

«Місто самців», автор: Ґордон Лачанс. Уперше опубліковано в часописі «Ґринспан Квотерлі», № 45, осінь 1970 року. Друкується з дозволу автора.

Березень.

Чико стоїть біля вікна, схрестивши руки, ліктями спираючись на перетинку, що розділяє верхню та нижню шибки, дивиться надвір, скло вкривається туманом його віддиху. Животом відчуває подмух протягу. Нижньої справа шибки немає. Замість неї — шмат картону.

— Чико.

Він не повертається. Вона більше не говорить. Він бачить її примару у склі: сидить у його ліжку, простирадла зібгані й стримлять догори, помітно протестуючи проти сили тяжіння. Туш глибокими чорними западинами розпливлася в неї довкола очей.

Чико мандрує поглядом повз її примару й далі, за стіни будинку. Дощ іде. Він з’їдає клапті снігу й оголює залисини землі. Він бачить пожухлу торішню траву, пластмасову іграшку (Білліну), іржаві граблі. «додж» його брата Джонні стоїть на домкраті, знешинені колеса стирчать, мов культі. Він згадує, як вони з Джонні вовтузилися з цією махиною, а по старенькому транзисторному радіоприймачу Джонні станція «WLAM», що в Льюїстоні, транслювала суперхіти й старі пісні. Час від часу Джонні простягав йому пиво.

— Чико, вона бігатиме, як дурна, — казав йому Джонні. — Зжере все полотно цієї дороги від Ґейтс-Фолза до Касл-Рока. Дай-но тільки той важіль «Герст» вставимо.

Але це було тоді, а тепер було тепер.

За «доджем» Джонні починалася дорога. Траса чотирнадцять, на південь тягнеться до Портленда й Нью-Гемпшира, на північ — аж до Канади, якщо повернути ліворуч на СШ-один у Томастоні.

— Місто самців, — каже Чико, звертаючись до скла. І закурює сигарету.

— Що?

— Нічого, бейбі.

— Чико? — Її голос звучить спантеличено. Йому доведеться поміняти простирадло, поки тато не повернувся. З неї текла кров.

— Що?

— Я кохаю тебе, Чико.

— Добре.

Бруднющий березень. «Стара ти хвойда, — думає Чико. — Стара, зашпортана, із відвислими цицьками хвойда-березень, з обличчям, залитим дощем».