Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Але ніхто не схотів. Усі були надто схвильовані, щоб різатися в карти. Ми злізли з халабуди на дереві, перемахнули через паркан на пустище й трохи пограли в «три летить, шість котиться» старим бейсбольним м’ячем Верна, заклеєним ізоляційною стрічкою, але це теж було не в кайф. Усі могли думати тільки про одне — про малого Бравера, якого переїхав поїзд. І як ми його побачимо — тобто те, що від нього лишилося. Близько десятої ми розбрелися по домівках, щоб домовлятися з батьками.

6

Я прийшов додому за чверть одинадцята, бо заходив в аптечний магазин подивитися, чи не підвезли нових книжок у паперових обкладинках. Я хотів нового Джона Д. Макдональда, через кожні кілька днів перевіряв, чи нема його там. При собі я мав четвертак і подумав, що коли є, то прикуплю. Але на прилавку лежали тільки старі романи, а їх я вже позачитував до дірок.

Коли я добрів додому, машини у дворі не було, і я згадав, що мама зі своїми квочками-подружками подалася в Бостон на концерт. Так, моя матуся, велика фанатка концертів. Та чом би й ні? Її ж «єдиний» син мертвий, треба ж їй чимось себе зайняти, аби відволіктися. Щось я злий. Але, якби ви побували в моїй шкурі, то зрозуміли б, як воно мені.

Тато був на задньому дворі, поливав водяним пилом зі шланга жалюгідні рештки городу. Але то був дохлий номер — про це свідчив не лише похоронний вираз його обличчя, а й сам город. Земля була сіра й легка, як пух. Усе пожухло, крім кукурудзи, на якій так і не виткнулося жодного їстівного качана. Тато казав, що він не вміє поливати городину. То була гра на виживання: або про неї піклується мати-природа, або не пощастило. Він міг залити одне місце й втопити рослини у воді. А вже в наступному ряду вони вмирали від спраги. Знайти золоту середину йому ніяк не вдавалося. Однак він про це не дуже багато говорив. Він втратив сина у квітні й город — у серпні. І я визнавав за ним це право: не говорити ні про те, ні про те. Просто мене діймало, що про все інше він теж перестав говорити. То вже, курва, була занадто велика демократія.

— Тату, привіт. — Я підійшов і став коло нього збоку. Простягнув йому пачку льодяників «ролло», які купив в аптечному магазині. — Хочеш?

— Здрастуй, Ґордоне. Ні, дякую. — Він і далі зрошував водяним пилом безнадійну сіру землю.

— Можна я завтра переночую в наметі на полі у Верна Тесіо, з хлопцями?

— З якими хлопцями?

— З Верном. Тедді Дючампом. Може, Крис буде. — Я думав, він зараз наїжджатиме на Криса — мовляв, це погана компанія, гниле яблуко з самісінького дна діжки, злодій, майбутній вихованець колонії для неповнолітніх злочинців. Але тато лише зітхнув і відповів:

— Та йди, напевно.

— Супер! Дякую!

Я вже розвернувся, щоб піти в дім і позиряти, що там по зомбоящику показують, але раптом тато спитав:

— Ґордоне, це єдині люди, з якими тобі хочеться дружити, так?

Я оглянувся на нього, внутрішньо приготувавшись до суперечки, але того ранку в нього не стало сил для суперечок. Хоча, як на мене, то краще б вони були. Плечі в нього поникли. Обличчя, повернуте не до мене, а до мертвого городу, було похнюплене. А в очах зблискувало щось неприродне, схоже на сльози.

— Ой, тату, ну, вони нормальні…

— Певна річ. Злодій і двоє кретинів. Чудова компанія для мого сина.

— Верн Тесіо не кретин, — заперечив я. Щодо Тедді сперечатися було важче.

— Дванадцять років, а він досі в п’ятому класі, — мовив тато. — А той раз, коли він лишався у нас ночувати… Коли принесли недільну газету, він цілих півтори години читав розділ з коміксами.

Цим батько не на жарт мене розлютив, бо я подумав, що це несправедливо. Він судив про Верна так само, як про всіх моїх друзів — уряди-годи бачив їх у передпокої, коли вони до нас заходили й від нас виходили, і судив. Він їх не знав і помилявся. А коли назвав Криса злодієм, то для мене це взагалі як червона шмата, бо про Криса він ніфіга не знав. Я хотів йому все це висловити, але боявся розізлити: тоді він посадить мене під замок і не дозволить нікуди йти. Та й не те щоб він сердився насправді. Він же не лютував, як ото інколи за вечерею, коли так розходився, що ніхто вже й їсти не хотів. Зараз він просто здавався зажуреним, змученим і виснаженим. У свої шістдесят три роки він міг би бути моїм дідусем.