Розділ без назви (3)

— У тебе справді є костюм хулігана-стиляги?

З невимовною величністю Генрі повертає своє обличчя до нього.

— Вибач, я не знаю, що на мене найшло. Давай змінимо тему щодо твоїх слів, а точніше, слів Джорджа Ретбуна про Рибака сьогодні вранці; як на мене, думаю, вони підуть усім на користь. Особисто я був радий це почути.

Генрі розтуляє рот і повторює слова Джорджа Ретбуна з притаманним йому тріумфом.

— «Справжній Рибак, хлопці і дівчата, Альберт Фіш, помер понад шістдесят сім років тому». — Якось аж моторошно чути голос одурманеного наркотиками товстуна з витонченого горла Генрі Лайдена. Своїм власним голосом Генрі каже: — Сподіваюся, вони підуть усім на користь. Після того як я сьогодні вранці прочитав нісенітниці, які пише твій дружок Венделл Ґрін, то одразу вирішив, що Джордж просто змушений щось сказати.

Генрі Лайден полюбляє вживати такі слова, як «я прочитав», «я читав», «я побачив», «я дивився». Він знає, що ці фрази бентежать його співрозмовників. А Венделла Ґріна він назвав «твій дружок», бо Генрі єдиний, кому Джек зізнався, що розповів репортеру про Альберта Фіша. Зараз Джек думає, що краще б він не розповідав нікому. На щастя, Венделл Ґрін — не його дружок.

— Ти допоміг пресі, — каже Генрі, — то чому б тобі не подумати про те, щоб допомогти нашим хлопцям у синьому. Вибач, Джеку, але це ти відчинив двері, тож я не повторюватиму. Дейл — мій племінник, перш за все.

— Я не вірю своїм вухам, що мені доводиться це чути, — каже Джек.

— Чути що, все, що я думаю? Дейл — мій племінник, якщо ти не забув. Ти міг би стати йому в пригоді, до того ж він вважає, що ти перед ним у боргу. Тобі ніколи не спадало на думку, що ти міг би допомогти йому залишитись на роботі? Або хоча б, якщо ти любиш Френч Лендінґ і Норвей Веллі так, як ти кажеш, то ти міг би приділити їхнім жителям хоча б частинку свого часу й таланту.

— Генрі, а ти не думав про те, що я у відставці? — відповідає Джек крізь зуби. — Що розслідування вбивств — це останнє, я маю на увазі, остання річ на світі, чим мені хотілося б зараз займатися.

— Звичайно, що думав, — каже Генрі. — Але все ж таки сподіваюсь, ти мені вибачиш, Джеку, але в тебе чудові здібності, набагато більші, ніж у Дейла, і безперечно всіх тих інших хлопців, тож я не можу зрозуміти в чому, в біса, проблема.

— Немає жодної проблеми, — каже Джек. — Просто я цивільний.

— Ти першокласний. Можна далі слухати Баренбойма. — Генрі відшукує пальцями пульт і натискає на кнопку, щоб увімкнути радіо.

Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин у кабіні пікапа можна було почути лише «Ґолдберґ-варіації», які виконували на роялі «Стейнвей» на великому концерті в Teatro Colón у Буенос-Айресі. Джек захоплюється чудовою музикою і думає, яким же треба бути невігласом, щоб помилитись і подумати, що це був Ґлен Ґулд. Людина, що здатна припуститися такої помилки, точно не змогла б відчути внутрішню вібрацію дверної ручки фірми «Дженерал моторс».

Коли вони звертають праворуч із Шосе-93 до Норвей Веллі-роуд, Генрі каже:

— Не дуйся, мені не треба було називати тебе бовдуром. А також мені не треба було звинувачувати тебе у твоїх проблемах, бо насправді проблеми в мене.

— У тебе? — Джек здивовано дивиться на нього.

Багаторічний досвід одразу підказує, що Генрі хоче попросити неофіційної допомоги в слідства. Генрі вдивляється в лобове скло, нічого не виказуючи.

— Які в тебе можуть бути проблеми? У тебе порвалися шкарпетки? Чи, може, в тебе не складаються справи на одній із радіостанцій.

— З тим я б упорався. — Генрі робить паузу, пауза затягується в довгу мовчанку. — Я хотів сказати, що мені здається, я втрачаю розум. Здається, я божеволію.