Розділ без назви (3)

Хлопчик киває. Джек ще в житті не бачив, щоб хтось виглядав таким виснаженим, збентеженим, розбитим та таким сильно втомленим.

— Хочу, — каже хлопчик. Він облизує губи і знову прокашлюється, — хочу… пити. Води. Хочу до мами. Побачити маму.

— Як на мене, то це звучить як план, — каже Док. Він дивиться тривожно на рештки істоти, яку вони досі вважають містером Маншаном. — Давайте повернемо цього юного хлопця назад у Вісконсин, перш ніж з’явиться хтось із друзів Старого Одноокого.

— Так, — каже Шнобель, — спалити Чорний Дім теж є пунктом порядку денного. Я кину перший сірник або, можливо, зможу підпалити його, знову метаючи іскри своїм перснем. Мені б цього дуже хотілося, проте спершу треба буде вибратися з нього.

— Не можу не погодитись, — каже Дейл. — Не думаю, що Тай зможе зайти далеко чи йти досить швидко, але ми можемо по черзі його не…

— Ні, — каже Джек.

Вони здивовано дивляться на нього.

— Джеку, — каже Шнобель. Він говорить з якоюсь дивною лагідністю: — Є така річ, як зловживання гостинністю, чуваче.

— Ми ще не закінчили, — каже йому Джек. Тоді трясе головою і виправляє сам себе. — Тай іще не закінчив.

Джек Сойєр стоїть на колінах на Конґе-роуд, думаючи: «Я був ненабагато старшим від цього хлопчика, коли мчав через усю Америку — і Території — щоб урятувати життя матері». Він знає, що це правда і в той же час абсолютно не може в це повірити. Він не може пригадати, як у дванадцятирічному віці, будучи маленьким і наляканим, фактично непомітним для світу, він біг попереду тіней світу. Треба закінчувати. Тай пройшов через дев’ять кіл пекла, тож заслуговує на повернення додому. Але, на жаль, це ще не все. Треба зробити ще одну річ.

— Таю.

— Хочу. Додому.

Якщо в очах хлопчика і був блиск, то тепер він зник. Тепер у нього дурнуватий, шокований вираз обличчя біженця на прикордонному контрольно-пропускному пункті чи на воротах концтабору. Це спустошений вираз обличчя того, хто провів надто багато часу в місцях невезучого опопанакс невезіння. До того ж він дитина, чорт забирай. Всього лише дитина. Він заслуговує кращого, ніж Джек Сойєр збирається йому дати. А втім, Джек Сойєр колись теж заслуговував кращого, ніж те, що отримав, і жив, щоб згодом розповісти про це іншим. Це його не виправдовує, звичайно, але додає мужності бути унікальним.

— Таю. — Він хапає хлопчика за плечі.

— Води. До мами. Додому.

— Ні, — каже Джек. — Ще ні.

Він обертає хлопчика, на його обличчі дуже яскраві бризки крові лорда Малшана. Джек відчуває, що чоловіки, з якими він прийшов, — чоловіки, які ризикнули власним життям і своїм здоровим глуздом заради нього, — починають супитися. І нехай. Він має виконати роботу. Він копісмен, а тут досі домінує злочинність.

— Таю.

Нічого. Хлопчик стоїть, не виявляючи жодного інтересу, він намагається перетворитись на м’ясо, яке нічого не робить, окрім як дихає.

Джек показує на огидну конструкцію з опор, ременів, балок і димоходів. Він показує на сильно втомлених мурашок. Вгорі Велика Комбінація зникає у хмарах, а внизу — у мертвому ґрунті. Як далеко вона тягнеться в кожному напрямку? На милю? На дві? Чи є діти над хмарами? Можливо, вони в кисневих масках, тремтять від холоду, йдучи по бігових доріжках, смикаючи важелі і заводні ручки? Чи змушені діти внизу підтримувати підземний вогонь? Внизу, в лисячих норах і пацючих схованках, де ніколи не світить сонце?