Розділ без назви (3)

Можливо, час і перестав існувати для Банди Сойєра, але Тай Маршалл навпаки болісно відчуває його. Він не впевнений з приводу наближення містера Маншана, чим саме воно є насправді — уявленням чи передбаченням, але страшенно боїться, що останнім. Йому треба вибиратись із цього хліва, треба, але клятий мішечок вислизає від нього. Він зміг підтягнути його ближче петлею з кишок; за іронією долі, це було не важко. Важко саме вхопитися за нього.

Він не може дотягнутись, хай би як сильно він тягнувся, незважаючи на сильний біль в лівому плечі і закутому в кайдани лівому зап’ястку. Він надто короткий, щонайменше футів на шість. Від болю сльози котяться щоками. Сльози швидко змінює піт, що стікає в очі з брудного лоба.

— Підкинь ступнею, — каже він. — Як футболіст. — Він дивиться на понівечене тіло свого колишнього ката, що розкинулось у дверному отворі. — Як футболіст, так, Берн-Берн?

Він дотягується внутрішньою стороною стопи до мішечка, підсуває його до стіни, а тоді починає сунути його вгору закривавленою дерев’яною стіною. В той же час він тягнеться… залишається чотирнадцять дюймів… тепер лише фунт… тягнеться…

…і шкіряний мішечок падає з носка його кросівки на землю. Хлоп.

— Ти дивишся, чи він не йде, правда, Берні? — Тай зітхає. — Ти мусиш, ти знаєш це, бо я повернений спиною. Будь на сторожі, гаразд? Де ти дінешся… Чорт! — Цього разу мішечок звалився з його ступні ще до того, як він почав його піднімати. Тай плескає вільною рукою по стіні.

«Навіщо ти це робиш? — холоднокровно запитує його голос. Це говорить хтось, чий голос схожий на голос його матері. — Це тобі допоможе?»

— Ні, — обурено каже Тай. — Але це допомагає мені почуватися краще.

«Ти краще почуватимешся лише, коли знову будеш вільний. Тепер спробуй ще раз».

Тай знову підкочує шкіряний мішечок до стіни. Він ступнею притискає його, відчуває, що всередині, мабуть, щось є, ключ, наприклад, але він не може сказати достоту. Кросівкою він знову починає піднімати мішечок по стіні. Обережно… не надто швидко… неначе веде м’яч, щоб забити гол.

— Не впускай його, Берні, — він зітхає до мерця позаду нього. — Ти мусиш. Я не хочу їхати на моно. Я не хочу їхати до Кінцевого світу і я не хочу бути Руйнівником. Хай би що це означало, я не хочу бути ним. Я хочу бути дослідником… можливо, навіть підводного світу, як Жак-Ів Кусто… або льотчиком військово-повітряних сил… або, можливо… ЧОРТ! — цього разу, коли падає сумка, з’являється лють, і він на межі зриву.

Містер Маншан метушиться і поспішає. Наближається. Це означає, що він наближається в Дін-та. Аббала-дун. На віки вічні.

— Прокляття, ключів, мабуть, узагалі там немає. — Він говорить, ледь не схлипуючи. — Так, Берні?

Чаммі Бернсайд не висловлює своєї думки.

— Я припускаю, що в ньому взагалі нічого немає. Окрім, хіба що… я не знаю… окрім, хіба що «Таймс», або ще чогось. Харчування людьми, мабуть, викликає в тебе розлад травлення.

А втім, Тай знову підхоплює мішечок ногою і починає клопітку роботу, підсовуючи його вгору по стіні, досить високо, щоб могти дотягнутися пальцями і схопити його.

Дейл Ґілбертсон прожив усе своє життя в Кулі Кантрі, і він звик, що дерева, галявини, поля тягнуться аж до горизонту. Мабуть, саме тому він дивиться на обвуглені землі, з яких здіймається дим і які оточують Конґе-роуд з такою неприязню і дедалі більшим жахом.

— Що це за місце? — запитує він у Джека.

Він вимовляє слова маленькими ривками. В Банди Сойєра немає «гольф-карта», тож вони змушені йти пішки. Проте Джек задає швидкість трохи борше, ніж Тай їхав на «І-Зет-Ґоу».

— Я точно не знаю, — каже Джек. — Я бачив таке місце дуже давно. Воно називалося «Прокляті Землі». Це…