Розділ без назви (3)

— До всього, — відповідає, Джек.

Він сухо посміхається до Дейла Ґілбертсона. Попереду них Дім, який не тримає форму, а постійно крутиться і коливається. Іноді він здається не більший, ніж скромне ранчо, за мить уже, здається, затуляє собою все небо, ще мить — і він перетворюється на низьку, нерівну будівлю під лісовим покривом, що простягається на не одну милю. Від нього надходить низький гул, який звучить, наче голоси.

— Будьте готовими взагалі до будь-чого.

28

Спершу нічого не відбувається. Вони всі вчотирьох виходять і стають перед поліцейським авто Дейла, неначе позуючи для групового фото, яке згодом прикрашатиме стіну чийогось кабінету. Проте фотограф мав би стояти на ґанку Чорного Дому — саме туди вони дивляться, — але ґанок порожній, там лише ще один знак з написом «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО», що спирається на потрісканий стовпчик для поручнів. Хтось намалював на ньому фломастером чи восковим олівцем череп. Берні? Якийсь безстрашний підліток, котрий приїхав до цього дому, пішовши в заклад? Коли Дейлу було сімнадцять, він неодноразово робив такі божевільні речі, ризикував своїм життям заради напису балончиком, але йому досі важко в це повірити.

Повітря похмуре і тихе, мов перед грозою. Також воно смердить, але, здається, мед фільтрує запах. У лісі щось видає хрипкий звук, який Дейл ніколи раніше не чув. «Ґру-уу».

— Що це? — запитує він у Джека.

— Я не знаю, — відповідає Джек.

Док каже:

— Я чув, як ревуть алігатори. Приблизно так вони звучать, коли відчувають збудження.

— Але це не Еверґлейд, — каже Дейл.

Док злегка посміхається.

— Це вже більше не Вісконсин, Тото. Хіба ти не помітив?

Дейл помітив багато чого. Будинок не тримає форму, оскільки іноді стає таким величезним, неначе багато будинків наклали один на один. Неначе під одним-єдиним дахом помістили місто завбільшки з Лондон. А ще дерева. Тут є старі дуби і сосни, схожі на худі примари, берези, червоні клени — всі вони корінні жителі цього району, але він також бачить покручені коренеподібні, схожі на мутовані, баньянові дерева. Вони рухаються? Господи, Дейл сподівається, що ні. Проте вони шепочуть. Він фактично переконаний у цьому. Він чує, як їхні слова крізь гул пролізають у його голову, і слова ці не багатообіцяючі, не підбадьорюючі.

«Вб’ю… пожую…»

— Де собака? — запитує Шнобель. Він тримає свій «9 мм» у руці. — Ходи сюди, песику! В мене є дещо смачненьке для тебе! Поквапся і візьми!

Натомість, знову горлове гарчання, і цього разу ближче: ҐРУ-У-У-У! А дерева шепочуть. Дейл здіймає погляд на дім. Спостерігає, як складаються докупи поверхи аж до неба, стають білими і холодними. В його голові, як хвиля теплих мастил, проноситься запаморочення. У нього нечітке відчуття, що Джек схопив його за лікоть, щоб заспокоїти. Трохи допомогло, але не зовсім. Капітан поліції Френч Лендінґа відвертається ліворуч і блює.

— Добре, — каже Джек. — Викинь його. Позбудься його. А ти як, Доку? Шнобеле?

Грізна Двійка кажуть йому, що в них усе гаразд. На цей раз це правда, але Шнобель не знає, як довго триватиме їхня витримка. В шлунку крутить, слабко і мляво. «Ну то й що, якщо я виблюю там, усередині? — думає він. — За словами Джека, Бернсайд мертвий, тож не заперечуватиме».

Джек веде їх угору східцями ґанку, зупиняючись, щоб пхнути ногою іржавий знак з написом «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» і графіті у вигляді черепа. Кидає його в бур’яни, які одразу ж хапаються за нього, як пожадливі руки. Дейл згадує, як Джек плюнув на ворона. Його друг здається зараз іншим, молодшим і сильнішим.