Розділ без назви (3)

— А я вип’ю. Це дуже, дуже хороший чай. На смак він нагадує каву. — Вона зводить брови і знову запитує його, але цього разу лише веселим поглядом.

Він хитає головою. Не підводячись зі стільця, Тенсі наливає собі в склянку зо два пальці бренді і ставить пляшку назад на стіл. Персонаж на її склянці, як бачить Джек, — Скубі-Ду. Тенсі робить ковток зі склянки.

— Смачно. У вас є подружка? Я могла б бути вашою подружкою, особливо, якщо ви даруватимете мені такі чудові квіти. Я поставила їх у вазу. — Вона це каже якось викривлено, що схоже на «вас-с-су». — Бачите?

На робочій поверхні кухні лілії з долини нахилились у скляній банці, наполовину наповненій водою. Без Територій вони довго не проживуть. Джек припускає, що швидше цей світ отруїть їх, ніж вони зможуть із ним упоратися. Кожна крапля доброти, яку вони віддають навколишньому світу, відбирає часточку їхнього аромату. Він розуміє, що Тенсі тримається на плаву завдяки тому, що залишилося в ліліях від Територій, — коли вони загинуть, захисний образ маленької дівчинки розсиплеться на порох, і її, мабуть, поглине божевілля. Він готовий дати голову на відсіч, що це божевілля наслав їй Ґорґ.

— У мене є хлопець, але це пусте. Його звати Лестер Мун. Шнобель зі своїми друзями називають його Смердючий Сир, але я не знаю чому. Лестер не такий уже й смердючий, принаймні коли тверезий.

— Розкажіть мені про Ґорґа, — каже Джек.

Відвівши мізинець від склянки Скубі-Ду, Тенсі робить ще один ковток кавового бренді. Вона супиться.

— О, про це, насправді, не дуже хочеться говорити.

— Я хочу знати про нього, Тенсі. Якщо ви допоможете мені, я зможу вас запевнити, що він ніколи не потурбує вас знову.

— Справді?

— І ви допоможете мені знайти того, хто вбив вашу доньку.

— Я не можу зараз про це говорити. Це мене надто засмучує. — Тенсі проводить рукою над колінами, неначе змітає крихти.

Вона супить обличчя, а в очах з’являється новий вираз. На якусь мить відчайдушна, незахищена Тенсі піднімається на поверхню, котра щомиті може кинутися у вир горя, божевілля і гніву.

— Ґорґ має людську подобу, чи, можливо, він має якийсь інакший вигляд?

Тенсі надто повільно хитає головою з боку в бік. Вона знову заспокоює, опановує себе і може контролювати емоції.

— Ґорґ не має людської подоби. Зовсім ні.

— Ви казали, він дав вам пір’їну, яка тоді була у вас. Він схожий на птаха?

— Ґорґ не схожий на птаха, він і є птах. І хочете знати, який саме? — Вона нахиляється вперед, на обличчі з’являється вираз шестирічної дівчинки, котра хоче розповісти про найгірше, що вона знає в житті. — Ворон. Це був великий старий ворон. Увесь чорний. Але не блискуче-чорний. — Її очі розширюються в міру серйозності того, що вона каже. Погляд стає серйозним від усвідомлення того, що їй доведеться сказати. — Він прийшов з нічного берега Плутона, з поеми, яку ми вчили з місіс Норманді в шостому класі. «Ворон» Едґара Аллана По.

Тенсі випростовується, задоволена, що продемонструвала своє знання з історії літератури. Джек припускає, що на обличчі місіс Норманді, мабуть, з’явився б такий самий задоволений вираз, як зараз на обличчі Тенсі, але в погляді вчительки не сяяло б таке яскраво виражене божевілля.

— Нічний берег Плутона — це не частина цього світу, — веде далі Тенсі. — Ви знали це? Це поруч із цим світом, за ним. Вам треба знайти двері, якщо хочете туди зайти.