Розділ ««Література — це я сам…»»

За доби панування комуністичної ідеології письменника Кафку тривалий час (хоча був уже знаменитий і уславлений в усьому світі) у нас не друкували і навіть майже не згадували. Саме тому, що вважали художником асоціальним і аполітичним. А в 90-і роки, коли його почав друкувати навіть московський «Політвидав», інтерпретатори здійснили миттєвий «оверштаг» і відповідно до принципів, що вже ввійшли у плоть і кров, оголосили письменника соціальним критиком. У цьому була, на жаль, своя логіка. Адже усіх нас довгими десятиліттями переконували, що вартий визнання лише той письменник, який змальовує не стільки людину, скільки суспільні відносини, схвалюючи «прогресивні» і викриваючи «реакційні». Деякі наші літератори не задовольнилися тим, що оголосили кафківську новелу «У виправний колонії» антифашистською, — вони угледіли у перепохованні колишнього коменданта неначебто пророчий натяк на спочилого в Бозі Сталіна. Кафка ж прагнув — мабуть, неусвідомлено, інтуїтивно-спонтанно — з'єднати між собою найдрібніше й приватне (людську долю) з найбільшим, усеохопним — з Буттям, з Існуванням, їхньою абсурдністю та непозбутністю. Кафківський Наполеон по-своєму співвіднесений з атмосферою «Процесу» й «Замку». І все ж, мовлячи у другому з цих романів про владу канцелярії Кламма не стільки над службою, скільки над спочивальнею героя, Кафка мав на думці щось інше — не орвеллівське й навіть не «бонапартівське». Найперше проглядає тут Кламмів прототип — чоловік Мілени Єсенської Ернст Полак. Але присмак автобіографічного в даному разі важливий не сам по собі: він задає тон — суто особистий, майже інтимний тон, котрий і на політику дає змогу глянути як на «сферу побуту».

І справді, влада в романі «Замок» поводиться так само підкреслено-неофіційно: сільський староста веде бесіду з К. про справи, лежачи в ліжку. Так само, як і чиновник замкової адміністрації, від якого ніби залежить доля героя. Та цього разу засинає сам герой… А все ж таки це — влада. Причому не тільки політична, державна чи навіть церковна, вона — й новітнє відчуження, і новітній речовизм, і недосконалість будь-якої адміністрації, і невидющість усякого натовпу, і людське користолюбство, і фанатизм, і плазування, і моторошний жах, — одне слово, увесь тягар обставин, що тиснуть на нас, їхня необмежена над нами влада. Ця тотальна влада по-своєму дійсно «тоталітарна».

Допоки ми на нашій шостій частині планети жили під диктатурою, Кафка залишався для нас terra incognita. Та, гадаю, ми в ті часи його по-справжньому й не зрозуміли б. Для прозріння нам тоді був би потрібніший Орвелл, якого ми, на жаль, також не знали. Кафка міг здатися надто безпристрасним, а його образ світу — знекровленим і тим на наші ГУЛАГи несхожим. Лише сьогодні він має, нарешті, шанс стати цілковито нашим письменником. І, відкриваючи його для себе, нам ще належить пройти шлях од богорівного суспільства, яке завжди має рацію, до окремої людини, яка часто не має рації, але залишається при цьому мірою всіх речей.

Для Кафки людина завжди була мірою всіх речей, і людська недосконалість не відігравала при цьому жодної ролі. Просто Кафка дивився на світ з позиції недосконалої людини, котра становить міру всіх речей. У 1921 році Мілена Єсенська написала про нього Бродові: «Він знає про цей світ у десять тисяч разів більше, ніж всі люди світу». А що коли це слушно? Принаймні роман «Процес» на цю думку наштовхує.

Дмитро Затонський