Розділ без назви (2)

-- Нам неймовірно пощастило, що зараза розпочалася саме тут, -- сказав професор Селєзньов, закурюючи люльку. – Якби епідемія спалахнула в менш ізольованій місцевості, рахунок трупів йшов би на мільйони.

По спині лікаря потекла краплина холодного поту. Він глибоко дихав, щоб заспокоїти нерви.

-- Острів має п’ять верст в діаметрі, -- пояснив вчений. – Він оточений трясовиною. Якби епідемія розпочалася о іншій порі року, мешканці скористалися б човнами і їхній слід загув би. Зараз все досі вкрите кригою. Човнами її не розбити, а йти по ній з майном – вони бояться, хоча, гадаю, намагаються… До острова веде дві дороги. Міст, – він постукав по карті – який спалив поміщик, і гать – на ній організовано санітарний кордон.

-- Що нам відомо про хворобу?

-- Нічого. Майже нічого. Поміщик, такий собі Самюель Лісовський, прислав сина з повідомленням, що в його маєтку вибухнула страшна зараза. Він зажадав негайно оточити острів кордоном, поки люди не зорієнтувалися, що потрібно втікати. Ми встигли в останній момент, вже наступного дня солдати були змушені пострілами відганяти перших селян…

-- Хлопець щось розповів?

-- Майже нічого. Спочатку вони думали, що немає чого турбуватися. Вони відзначили, що заражені несподівано обливаються потом, втрачають сили, лягають і через кілька годин помирають. Жоден хворий не видужав. Всі хто контактував з зараженим, самі хворіють і за кілька днів помирають. Хвороба надзвичайно небезпечна.

-- На чуму не схоже. На віспу теж…

-- Начебто ні. Але наш обов’язок переконатися. Вам не лячно?

Доктор знизав плечима.

-- Лячно, але поїду.

***

З болота дув лихий, крижаний вітер. Над плитами брудного льоду хиталися довгі стебла очерету. Було мабуть два градуси морозу, але через вологу і вітер, лікарю було холодно навіть в теплому кожуху. Він минув перелісок і доїхав до мису. Тут закінчувалася суша.

Він злегка потягнув віжки. Коник слухняно зупинився. Санітарний кордон виглядав не дуже переконливо. Офіцери оселилися в старий, дерев’яний сарай для сіток. Солдати зрізали частину вільх і побудували кілька великих наметів. Вони накрили їх брезентом, землю засипали товстим шаром очерету. Зараз вони грілися біля невеликого вогнища. В чайнику булькала вода. Рушниці, складені в козли, стояли напоготові.

Новоприбулий зіскочив на землю. Офіцер закутаний в шинель, вийшов з-за сараю.

-- Павел Скужевський, -- відрекомендувався гість.

-- Капітан Ашлот, -- військовий потиснув йому долоню. – Ми щойно отримали депешу, що Ви відвідаєте нас. Хочете проїхати туди? – він показав на кілька хатин, що видніли майже на лінії горизонту.

-- Так.

-- Ви повинні залишити бричку тут. Через гать Вам не проїхати. Кілька днів тому ми намагалися висадити її в повітря і тепер вона пошкоджена, -- пояснив він. – У Вас багато багажу?

-- Я перенесу, -- заспокоїв його Скужевський. – Як виглядає ситуація?