Розділ «ТРІУМФАЛЬНА АРКА»

— Нічого не сталося. Просто мені вже остогидли нічні клуби.

— Хвилиночку. — Равік підкликав рукою квітникарку, що стояла біля входу. — Матусю, — сказав він, — давайте всі ваші троянди. Скільки за них? Тільки не заправте, як за рідного батька.

— Шістдесят франків. Як для вас. Бо ви дали мені рецепт від ревматизму.

— Допомогло?

— Ні. І не допоможе, поки я цілі ночі стовбичитиму на такому мокрятинні.

— Ви найрозважніша пацієнтка з усіх, яких мені доводилося лікувати. — Він забрав троянди. — Ось чим я виправдаюся за те, що ти вранці прокинулась сама й пішла без сніданку, — сказав він Джоан і поклав троянди їй до ніг. — Хочеш іще чогось випити?

— Ні. їдьмо до тебе. Поклади квітки сюди на сидіння.

— Їм і там добре. Квітки треба любити, але не панькатися з ними.

Вона швидко обернулася до нього.

— Ти хочеш сказати, що не треба розбещувати того, кого любиш?

— Ні. Хочу сказати, що з прекрасного не слід робити драму. А крім того, цієї хвилини краще, щоб між нами не лежали ніякі квітки.

Джоан недовірливо глянула на нього. Потім її обличчя проясніло.

— Знаєш, що я сьогодні робила? Жила. Знов жила. Дихала. Знов дихала. Була на землі. Знов була на землі. Вперше. Знов у мене з’явилися руки. І очі, й уста.

Водій обережно маневрував вузенькою вулицею поміж іншими машинами. Потім додав газу. Від поштовху Джоан мало не впала на Равіка. На мить він притримав її і відчув у своїх обіймах. Вона сиділа й говорила, захоплена своїм почуттям і сама собою, а йому здавалося, ніби від неї віє теплим вітром, від якого розтає тоненька крига, що намерзла за день, щезає дивний холодок самозахисту в його душі.

— Цілий день навколо мене вирувало, наче всюди били джерела, в потилицю, в груди, ніби я от-от мала зазеленіти й зацвісти… Той вир крутив мене й не відпускав… І ось тепер я тут… І ти…

Равік глянув на неї. Нахилившись уперед, вона сиділа на брудному сидінні, і в проймах чорної вечірньої сукні біліли її плечі. Вона була відверта, бездумна, не соромлячись говорила все, що відчувала, і проти неї він здався собі нікчемним і сухим.

Я робив операцію, думав він. Забув про тебе. Потім був у Люсьєни. Був десь у минулому. Без тебе. Тоді настав вечір, і поволі настало тепло. Я не був із тобою. Я думав про Кет Гегстрем.

— Джоан, — сказав він, кладучи долоні на її руки, якими вона впиралася в сидіння. — Ми не можемо зразу поїхати до мене. Я повинен ще раз заглянути до клініки. На кілька хвилин.

— Повинен глянути на ту жінку, яку сьогодні оперував?

— Ні, не на ту, що сьогодні. На іншу. Почекаєш мене десь кілька хвилин?