Розділ «ТРІУМФАЛЬНА АРКА»

Те обличчя, усміхнене обличчя, яке щойно начебто майнуло за вікном, мабуть, привиділося йому. Неможливо, щоб Гааке був у Парижі. Неможливо! Равік відігнав від себе спогади. Безглуздо мордувати себе, коли нічого не можна вдіяти. Він ще дочекається свого часу, коли там усе завалиться й можна буде вернутися додому. А поки що…

Він покликав офіціанта й розрахувався. Але на вулиці й далі пильно приглядався до кожного перехожого.

Равік сидів з Морозовим у «катакомбі».

— Ти не віриш, що то був він? — спитав Морозов.

— Не вірю. Але чисто він. Як викапаний. Або мене вже зраджує пам’ять.

— Шкода, що ти сидів у бістро.

— Шкода.

Морозов трохи помовчав.

— Страшенно воно муляє, правда? — спитав нарешті він.

— Ні. Чому?

— Бо не знаєш напевне.

— Знаю.

Морозов нічого не сказав.

— Примари, — повів далі Равік. — Я гадав, що вже спекався їх.

— Їх ніколи не спекаєшся. В мене вони також були. А надто спочатку. Перші п’ять-шість років. Я ще чекаю на трьох у Росії. Їх було семеро. Чотирьох уже немає живих. Двох із них розстріляли свої ж. Я вже понад двадцять років чекаю. Від сімнадцятого року. Одному з тих трьох, що ще живі, тепер під сімдесят. Решті двом десь від сорока до п'ятдесяти. До цих я ще, думаю, доберусь. І поквитаюся з ними за свого батька.

Равік глянув на Морозова. Дужий велетень, але й йому вже понад шістдесят років.

— Ти до них доберешся, — мовив він.

— Так. — Морозов розтулив і знов стулив свої великі кулаки. — На це я й чекаю. Задля цього й живу так обачно. Вже не так часто п’ю. Може, ще довго доведеться чекати. А мені тоді треба бути дужим. Я не буду ні стріляти, ні різати.

— Я також.

Вони помовчали.