Розділ «ТРІУМФАЛЬНА АРКА»

— Ну, Зельмо, золотко…

Вона не бачила його. Очі її втупились кудись у порожнечу.

— Буфет…

— Ну, золотко… Зате в нас є віза…

— Буфет моєї матері. Моїх батьків…

— Ну, золотко, там тільки маленька подряпина. Одна. Головне, що ми маємо візу…

— Вона залишиться. Її не можна буде затерти.

— Мадам, — мовив один із вантажників, який не розумів німецької мови, але добре знав, про що йдеться. — Вантажте свій мотлох самі. Не я робив ці вузькі двері.

— Паршиві боші,— сказав другий.

Йозеф Штерн стрепенувся.

— Ми не боші,— мовив він. — Ми втікачі.

— Паршиві втікачі,— буркнув той.

— От бачиш, золотко, ми знов стоїмо! — вигукнув Штерн. — Що нам тепер робити? Скільки вже було всякого клопоту з твоїми меблями. З Кобленца ми виїхали на чотири місяці пізніше, бо ти не хотіла розлучатися з ними. Я заплатив вісімнадцять тисяч марок податку за право виїзду з рейху. Тепер ми стоїмо на вулиці, а пароплав не чекає.— Він схилив голову набік і стурбовано глянув на Морозова. — Що нам тепер робити? — повів далі він. — Паршиві боші, паршиві втікачі. А як я йому скажу, що ми євреї, він назве нас паршивими жидами, і тоді вже всьому кінець.

— Дайте йому грошей, — порадив Морозов.

— Грошей? Він шпурне їх мені в обличчя.

— Не шпурне, — заперечив Равік. — Того, хто так лається, завжди можна купити.

— Це проти моєї натури. Тебе ображають, а ти ще й плати за те.

— Якби він назвав так вас особисто, то це була б образа, — сказав Морозов. — А він вилаяв усіх загалом. Дайте йому на чай, це буде образа за образу.

В очах Штерна сяйнула усмішка.

— Добре, — мовив він. — Дам.