Розділ «ТРІУМФАЛЬНА АРКА»

Джоан поволі відступила на крок.

— Ти вже мене не кохаєш… — сказала вона тихо, майже з погрозою.

— Ти прийшла сюди для того, щоб дізнатися про це?

— Так… для цього теж. Не тільки… але й для цього.

— О господи, — нетерпляче мовив Равік. — У такому разі, Джоан, ти щойно почула найвідвертіше освідчення в коханні.

Вона мовчала, тільки не зводила з нього погляду.

— Якби я тебе не кохав, то, думаєш, так довго вагався б, лишити тебе тут чи ні, хоч ти й живеш із іншим? — додав він.

На обличчі в неї поволі проступила усмішка. Власне, не усмішка, а якесь сяйво, що випромінювалося з неї, помалу здіймаючись до очей, ніби хтось засвітив у ній ліхтар.

— Дякую, Равіку, — сказала вона. Потім обережно додала, все ще дивлячись на нього: —Ти не кинеш мене?

— Навіщо ти питаєш це?

— Ти чекатимеш? Не залишиш мене?

— Думаю, що для тебе це не буде великим горем. Так мені підказує наш із тобою досвід.

— Дякую.

Джоан стала цілком інакша. Як вона швидко втішається, подумав Равік. Та чому їй не втішатися? їй здається, що вона досягла того, чого хотіла, навіть якщо й не залишиться тут.

Джоан поцілувала його.

— Я знала, що ти будеш такий, Равіку. Ти повинен бути такий. Тепер я піду. Не проводь мене. Я можу тепер дійти й сама.

Вона вже стояла на порозі.

— Не приходь більше, — сказав Равік. — І нічим не журися. Ти не пропадеш.

— Не буду. На добраніч, Равіку.

— На добраніч, Джоан.