Розділ «ТРІУМФАЛЬНА АРКА»

— О боже! — Равік зовсім розплющив очі.— Чому всі жінки люблять такі ідіотські розмови? Тобі хочеться покататись, я не маю човна, життя коротке, ми приїхали сюди всього на кілька днів, то нащо мені треба вдавати великодушного й силувати тебе зробити те, що ти однаково зробиш? Тільки для того, щоб у тебе було спокійніше сумління?

— Тобі не треба мене силувати. Я можу й сама поїхати з ними.

Вона глянула на нього. Очі її були такі самі променисті, тільки рот на мить скривився, на таку коротку мить, що Равік аж засумнівавсь, чи він часом не помилився. Але він знав, що не помилився.

Хвиля вдарилась об скелі біля причалу. Бризки знялися вгору, вітер підхопив те блискуче віяло і шпурнув на них. Равік відчув, як по тілу в нього пробіг мороз.

— Це була твоя хвиля, — сказала Джоан. — 3 тієї казки, що ти мені розповідав у Парижі.

— Ти її запам’ятала?

— Так. Але ти не камінь. Ти бетонна брила.

Вона рушила до причалу, і на її гарних плечах лежало все небо. Здавалося, що вона несе його. Вона по-своєму має слушність, подумав Равік. Вона сяде в білий човен, і її коси розвіватимуться на вітрі. Я ідіот, що не поїхав із нею. Але ця роль іще не для мене. Та ще й ця дурна гордість минулих часів, це донкіхотство… Та що нам іще залишається, як не воно? Квітучі смокви місячної ночі, філософія Сенеки й Сократа, Шуманів концерт для віолончелі, здатність раніше за інших передбачити втрату.

Знизу долинув голос Джоан, потім глухо загув мотор. Равік підвівся. Вона, мабуть, сидить на кормі. Десь там у морі є острів із монастирем. Часом аж сюди чути, як там співає півень… Яким червоним здається сонце крізь повіки! Лагідні луки дитинства, що їх нетерпляча кров засіяла червоними квітками. Споконвічна колиска моря. Дзвони Віне-ти. Казкове щастя — лежати й ні про що не думати. Він швидко заснув.

Після обіду він вивів із гаража машину. То був «тальбо», якого Морозов винайняв йому в Парижі. На ньому він приїхав сюди з Джоан.

Равік їхав уздовж берега. День був ясний, наче аж занадто яскравий. Він проїхав середньою гірською дорогою до Ніцци й Монте-Карло, а тоді до Віль-Франша. Він любив цю маленьку стару гавань і трохи посидів перед одним із бістро на набережній. Далі походив по парку перед казино в Монте-Карло й по кладовищу самогубців високо над морем. Знайшовши одну могилу, він довго стояв перед нею і всміхався. Тоді вузенькими вуличками старої Ніцци й площами з пам’ятниками дістався до нового міста, звідти вернувся в Канн, а з Канна рушив на узбережжя, де починалися червоні скелі й де рибальські селища мали біблійні назви.

Він забув про Джоан. Забув про самого себе. Він просто віддався ясному дневі, цьому тризвукові із сонця, моря й землі, який обернув узбережжя в квітучий сад, тимчасом як вище в горах дороги ще були засипані снігом. Над Францією нависали хмари, над Європою лютувала буря, а ця вузенька стяжка берега, здавалося, ні про що не знала. Про неї начебто забули, в тутешнього життя був ще свій особливий пульс. Країну за горами вже огортав сірий туман біди, передчуття небезпеки, а тут весело світило сонце, і в його промінні збиралася остання піна приреченого на загибель світу.

Жменька метеликів і комарів танцює навколо останнього світла… Жалюгідна забава, як кожен комариний танок… Дурна, як легка музика в тутешніх кав’ярнях… Світ, що пережив себе, ніби метелики в жовтні, яким мороз уже закрався в серце. Отак і тут усе танцює, плеще язиком, фліртує кохає, обдурює і блазнює, поки його не підхопить буря й не скосить коса.

Равік завернув у Сен-Рафаель. Маленька чотирикутна гавань була повна вітрильників і моторних човнів. Кав’ярні на набережній уже виставили барвисті парасолі. Біля столиків сиділи засмаглі жінки. Яке все це знайоме, подумав Равік. Ніжна картина легкого життя. Весела спокуса, безтурботність, гра — яке все знайоме, хоч воно вже й давно відійшло в минуле. Колись і він так жив, пурхав метеликом і думав, що цього досить. Машина вилетіла з крутого повороту на шосе і помчала в полум’яну вечірню заграву.

Він повернувся в готель. Там йому сказали, що дзвонила Джоан. Просила передати, що не вернеться на вечерю. Він спустився до ресторану «Іден Рок». Там було мало людей. Більшість туристів вечеряло в Жюан-ле-Пені або в Канні. Равік сів біля самого парапету на терасі, спорудженій на скелі у вигляді корабельної палуби. Внизу пінився прибій. Темно-червоні й зеленувато-сині хвилі набігали з охопленої вечірньою загравою далечі, ближче до суходолу вони ставали світлішими, червонясто-золотими або оранжевими, а біля самого берега брали на свої гнучкі спини сутінок і розбивали його об скелі на дрібні барвисті й сірі бризки.

Равік довго сидів на терасі. Він відчував у душі холод і глибоку самоту. Він чітко й тверезо бачив, до чого йдеться. Знав, що може на якийсь час відтягти ще кінець: є багато трюків і шахових ходів. Але знав також, що не скористається ними. Все надто далеко зайшло. До трюків ще можна вдаватися, коли йдеться про якийсь легкий романчик, а тут лишалося одне: вистояти, чесно вистояти, не брехати й не викручуватись.

Равік підняв проти світла чарку з прозорим, легким вином Провансу. Прохолодний вечір, тераса, навколо якої шумить море, небо, де сміється, прощаючись, сонце і передзво-нюються одна з одною далекі зірки… А в мені, думав він, світиться прожектор, його холодний промінь вихоплює з майбутнього занімілі місяці, ковзає по них і знов губить їх у темряві, і я знаю все, хоч і не відчуваю ще болю, але знаю також, що біль настане, і моє життя знов прозоре, мов ця чарка, повна чужого вина, яке недовго залишиться в ній, а то воно перестояло б, зробилося б кислим оцтом відшумілої пристрасті.

Однаково це довго не потривало б. У її житті надто багато всього ще тільки починалося, щоб вона могла лишитися з ним. Невинно, ні на що не зважаючи, як рослина до світла, вона тяглася до спокус і до строкатої різноманітності легшого буття. Вона хотіла майбутнього, а він міг їй дати лише крихти жалюгідного теперішнього. Ще нічого не сталося. Але що з того? Все завжди вирішується заздалегідь. Люди тільки не знають цього і гучний мелодраматичний кінець сприймають як вирішальну мить, хоч та мить давно вже, багато місяців тому, тихо й непомітно настала.

Равік допив чарку. Тепер легке вино здавалося не таким на смак, як було спочатку. Він налив ще одну чарку й випив. Вино знов було п’янке й запашне.

Він підвівся й поїхав до Канна в казино.