Розділ «Сто днів»

XI 

Імператор наказав, щоб у кожному місті країни дали по сто гарматних пострілів. То була його мова. Отак він повідомив народові, що одержав перемогу над повсталими ворогами — друзями короля.

Гармати прогриміли в усій країні, і їм вторувало могутнє відлуння. Люди давно вже не чули гарматного ляскоту. А тепер, почувши, злякалися. Вони знов упізнали голос нещадного імператора, що повернувся в країну. Навіть про мир він повідомляв пострілами.

Брат імператора казав:

— Було б краще звеліти бамкати в дзвони, а не стріляти з гармат.

— Так, — погодився імператор, — я люблю дзвони, і ти знаєш про це. Я б охоче послухав їх. Але зі дзвонами я ще почекаю. Я звелю бити в них, коли переможу могутнього, справжнього ворога.

— Кого ти маєш на увазі? — запитав брат.

— Увесь світ, — повільно і врочисто мовив імператор.

Брат підвівся. Тієї миті він боявся всього світу, що був ворогом імператора, а водночас боявся і брата, що мав за ворога цілий світ. Ще надворі, перед дверима, перше ніж зайти, він проймався співчуттям до імператора і відчував страх за нього, й вирішив не виявляти перед його обличчям ані страху, ані співчуття. А тепер, стоячи перед імператором, він, як уже віддавна, скорився і його поглядові, і голосу. Братові здавалося, ніби він — один із безіменних гренадерів могутнього імператора.

— Сядь, — мовив імператор, — маю сказати тобі щось дуже важливе. Тільки тобі, тобі одному я можу сказати це. Я б краще звелів бити в дзвони, але наказав стріляти з гармат, бо дзвони були б брехнею, — брехнею і обіцянкою, якої я не можу дотримати. Брате, миру ще немає! Я хочу, щоб люди звикли до гармат. Я б хотів миру, а вони змушують мене до війни. Всі посли всіх країн давно б уже покинули Париж, якби мій поштмейстер не затримав їхніх коней. Вони акредитовані в короля. Вони не гості народу Франції та її імператора. Ох, вони ненавидять мене ще дужче, ніж я зневажаю їх! На кордонах вони ловлять моїх посланців. До імператриці не доходить жоден мій лист. Ох, брате! Коли походиш із такої родини, як наша, то знаєш великий світ не дуже добре. Це наша помилка, брате, помилка неродовитих. Я принизив королів, але від того, що їх принижую я, такі, як я, такі, як ми, вони меншими не стають. Це робить їх мстивими, і вони прагнуть помсти. Останній із моїх гренадерів має більше шляхетності, ніж вони. Перемогти жалюгідних повстанців у країні було легко. Така перемога не заслуговує бамкання дзвонів. Є ще більше ворогів навіть у країні — депутати. Вони не народ, але народні обранці. Національні збори. Я підпорядкований їм. Але тільки я можу прагнути свободи, тільки я, бо я досить могутній, щоб берегти її. Я імператор французів, бо я їхній генерал.

— Отже, ти воюватимеш, — тихо виснував брат.

— Воюватиму, — кивнув імператор.

XII 

Імператор потребував триста тисяч нових рушниць. Він звелів виготовити їх. На всіх заводах країни почали гамселити молотами, кувати, виливати, паяти і зварювати метал. Для нових трьохсот тисяч рушниць були потрібні люди. Хлопці всієї країни покидали своїх наречених, матерів, дружин і дітей. Імператор потребував провіанту. Пекарі всієї країни заходилися з потрійним завзяттям випікати хліб, який довго не черствів, а різники країни стали засолювати м’ясиво, щоб воно довше зберігалося, а всі горілчані майстри курили в десять разів більше горілки, цього напою битв, який робить боягузів сміливими, а сміливих ще сміливішими.

Імператор наказував, наказував. Він тішився послухом свого народу і черпав із тієї втіхи силу віддавати нові накази.

XIII 

Ішов рясний дощ, коли імператор переїхав до іншого палацу — Єлисейського, що стояв за містом. Годі було щось почути, крім гучного й невпинного спадання дощових потоків на густі крони дерев у парку. Не чути було голосів міста і вірних та настирливих вигуків народу: «Хай живе імператор!». То був добрий і теплий дощ на початку весни. Поля потребували його, селяни благословили його, земля охоче й тужливо віддавалася йому. Натомість імператор думав про те, що дощ має властивість пом’якшувати ґрунт, тож солдатам буде не дуже легко йти вперед. Дощ намочує солдатські мундири. Дощ робить ворога майже невидимим (за певних обставин). Від дощу солдати мокрі та хворі. Якщо плануєш похід, потрібне сонце. Сонце робить людей бездумними і веселими. Сонце п’янить солдатів і прояснює голови генералам. Дощ стає в пригоді тільки ворогові, що не нападає, а чекає нападу. Дощ перетворює день у наполовину ніч. Коли дощить, ті солдати, що були селянами, думають про рідні поля, а потім про дітей і дружин. Дощ був ворогом імператора.

Уже цілу годину він стояв коло відчиненого вікна і з утомленою та покірною зосередженістю дослухався до невпинного ляпотіння. Він бачив усю країну — ту, чиїм імператором і верховним володарем він був, — поділену на ниви, садки й ліси, на села і міста. Він бачив тисячі плугів, чув, як розмірено дзвенять коси і швидко та коротко шурхають серпи. Бачив чоловіків у клунях, хлівах, повітках, млинах, кожен чоловік зі спокійною любов’ю віддавався праці, чекав на гарячий суп увечері після роботи, а потім на солодкий сон в обіймах дружини. Сонце і дощ, вітер і день, ніч і туман, тепло і холод були знайомі селянам, становили добрий або прикрий дар небес, в усякому разі, щось майже рідне. Інколи з глибин душі імператора піднімалася давня туга, якої він ніколи не відчував у бурхливі роки своїх перемог і поразок, — туга за землею. Ох! Його предки теж колись були селянами!

Імператор, стоячи обличчям до вікна, лишився на самоті з сутінками. В кімнату тепер заходив гіркий дух землі і листя, змішаний із солодким запахом каштанових свічок та бузкових китиць, із вологим подихом дощу, що відгонив в’ялістю і далекими водоростями. Милий шелест пронизував лагідні сутінки, дощ, вечір і парк мирно розмовляли між собою.

Такий, як був, із непокритою головою, імператор вийшов із кімнати. Він хотів у парк, відчути солодкий дощ. У палаці вже всюди горіли вогні. Серед яскравого світла імператор швидко, мало не гнівно ступав з опущеною головою повз охоронців. Вийшов у парк і знай походжав, заклавши руки за спину, вперед і назад лише по одній короткій широкій алеї й дослухався до жвавої розмови дощу і листя.