Розділ «Від автора»

— У же за кілька хвилин,— казав він мені задоволено,— я зігріваюся, піт виступає під пахвами.

Саме в ці гіркі дні я й отримав телеграму від Зорбаса. Спочатку я був скипів. Мільйони людей принижуються, падають на коліна з-за шматка хліба, бо не мають чим підкріпити тіло й душу, а тут на тобі, телеграма: вирушай за тисячі миль помилуватися зеленим каменем дивовижної краси. Будь вона проклята, краса ота, сказав я, вона бездушна і їй байдуже до людських мук.

Та раптом я здригнувся: мій гнів уже минув, і я з жахом відчув, що на той нелюдський Зорбасів поклик у мені відгукується інший нелюдський поклик. Якийсь хижий птах змахнув у мені крилами, готовий злетіти.

Одначе він не злетів: я знову не зважився. Я не сів у поїзд, не піддався божественному тваринному покликові, що лунав у мені, не зробив відчайдушно сміливого вчинку. Я послухався голосу поміркованого, тверезого людського розуму. І взяв ручку, й написав Зорбасові, і пояснив йому...

І він відповів:

«Даруй мені, хазяїне, але ти книгогриз. Міг би й ти, нещасний, раз у житті побачити прекрасний зелений камінь, так ти не захотів. Їй-богу, якось, коли не було чого робити, сидів я та й думав: «Існує чи не існує пекло?» А тепер, отримавши твого листа, я сказав: «Мабуть, пекло таки має існувати для деяких книгогризів».

Зринули спогади, і ось товпляться, поспішають один поперед одного. Час уже дати їм лад. Розповісти про кумедні й лихі Зорбасові пригоди від самого початку. Бо навіть найнесуттєвіші випадки, пов’язані з ним, яскраво виблискують у моїй пам’яті, живі й чарівливі, як різнобарвні рибки в прозорій морській воді улітку. Ніщо Зорбасове не вмерло в мені, бо те, чого він торкався, немовби ставало безсмертним. Проте в ці дні мене пойняла несподівана тривога: вже два роки я не отримував від нього листів, а йому ж уже сімдесят з гаком і, можливо, він у небезпеці. Напевне йому загрожує небезпека, інакше я не можу пояснити, чому мене раптом охопило бажання переглянути все, пов’язане із Зорбасом, пригадати все, що він розповідав мені і що зробив, і зафіксувати на папері, аби воно не зникло. Писанням, немов закляттями, я хочу відвернути смерть, його смерть. Боюсь тільки, чи не є ця книжка, яку я пишу, поминками по ньому.

А вона має, як я тепер бачу, всі ознаки поминок. Прикрашена таця, на ній густо посипане цукром коливо, а на ньому викладено корицею й мигдалем ім’я: АЛЕКСІС ЗОРБАС.

Я дивлюсь на це ім’я, і синє крітське море, зненацька здійнявшись переді мною, вривається в мою пам’ять. Слова, сміх, танці, бенкети, турботи, тихі вечірні розмови, і круглі, то ніжні, то презирливі очі, що невідривно вдивляються в мене, мовби щомиті шлють мені вітання, навіки прощаючись зі мною.

І як ото тоді, коли ми розглядаємо багато прикрашену поминальну тацю, в печерах наших душ зависають низками, мов кажани, ще й інші спогади,— так само з тінню Зорбаса, хоч я того й не бажав, сплелася від першої миті ще й інша дорога мені тінь, а за нею ще одна — знебулої, густо нафарбованої, безліч разів любленої жінки, яку ми із Зорбасом зустріли на піщаному крітському березі Лівійського моря...

Мабуть, людське серце — то наповнена кров’ю закрита яма, і як тільки її відкриєш, до неї збігаються напитися всі спраглі невтішні тіні, які весь час товпляться навколо нас, заступаючи світло. Збігаються напитись нашої крові, бо їм відомо, що іншого шляху до воскресіння не існує. А сьогодні попереду всіх, відмітаючи інші тіні набік, поспішає своїми величезними кроками Зорбас, бо знає, що нині по ньому справляють поминки.

Тож даймо йому нашої крові для воскресіння. Зробімо все, що можемо, аби пожив ще трохи цей дивовижний прожера, пияк, бабій, бурлака і трудяга. Найширша душа, наймогутніше тіло, найвільніший крик, які я знав у своєму житті.