Розділ «Фінальні нотатки»

Я хочу, щоб так трапилося, і гадаю, що так воно й було б. Кров озивається до крові, серце озивається до серця. Вона захоче мати дітей. Авжеж, і я також, безсумнівно. Я запевняю себе, що одна, всього одна дитина також не створить якихось змін. Або значних змін. Чи й дві. Навіть три дитини. (Це ж, врешті-решт, епоха великих родин.) Ми житимемо собі тихенько. Ми не здійматимемо хвиль.

Тільки-от кожна дитина — це хвиля.

Кожен наш вдих — це хвиля.

«Ви мусите повернутися востаннє, — сказав містер Вохряна Картка. — Ви мусите завершити цей цикл. Бажання тут ні до чого».

Чи справді я оце розмірковую про можливість ризикнути цілим світом — ймовірно, самою дійсністю — заради жінки, котру кохаю? Порівняно з цим божевілля Лі здається не більшим злом, аніж дитина напісяла.

Чоловік із карткою, заткнутою за бинду його капелюха, чекає на мене під стіною сушарні. Я його там відчуваю. Може, він і не надсилає думки-хвилі, але це достеменно відчувається саме так. «Вертайтеся. Ви не мусите поводитися, як Джимла. Ще не пізно знову стати Джейком. Стати добропорядним парубком, добрим янголом. Покиньте думати про рятування президента; рятуйте світ. Зробіть це, допоки є час».

Так.

Зроблю.

Можливо, зроблю.

Завтра.

Завтра ж іще не буде пізно, чи не правда?

Все ще тут, у «Модрині». Так само пишу.

Найгірше — це моя непевність щодо Клейтона. Клейтон — це те, про що я думав, вкручуючи останній балончик у мою вірну авторучку, про нього ж я думаю й зараз. Якби я знав, що вона в безпеці супроти нього, гадаю, я міг би піддатися. Чи об’явиться Джон Клейтон знову в домі Сейді на Бортьовій алеї, якщо я приберу себе з цього рівняння? Можливо, його заштовхнуло за край те, що він побачив нас з нею разом? Але він почав висліджувати її в Техасі ще до того, як дізнався про нас, і, якщо він зробить це знову, цього разу він може не просто знівечити Сейді щоку, а перерізати їй горло. І звісно ж, не буде там ані Діка, ані мене, щоб його зупинити.

Хоча він, можливо, і знав про нас. Сейді могла написати якійсь своїй подружці в Саванні, а подружка могла розказати іншій подружці, і новина про те, що Сейді тепер має хлопця — та ще й такого, котрий не знає про важливу роль швабри, — могла кінець кінцем дістатися й її колишнього. Якщо нічого такого не трапиться, бо мене там нема, то з Сейді все буде гаразд.

Леді чи тигр?[714]

Не знаю. Я не знаю.

Погода повертає на осінь.

Минулого вечора ходив у драйв-ін. Це в них був останній вікенд. У понеділок там уже повісять оголошення ЗАКРИТО НА МІЖСЕЗОННЯ і ще напишуть щось на кшталт У 1959-му БУДЕ ЩЕ ЦІКАВІШЕ! Остання програма складалася з двох коротких відділень, мультфільму «Кролик Багз» і ще пари фільмів жахів, «Макабр» та «Трепет»[715]. Я зайняв свій звичайний складаний стілець і дивився «Макабр», не бачачи, що відбувається на екрані. Я змерз. Я маю гроші, щоб купити собі пальто, але тепер я боюся купувати бодай щось. Я не перестаю думати про зміни, до яких це може призвести.

Коли закінчилося перше відділення, я все ж зайшов до бару-закусочної. Мені хотілося випити гарячої кави. (Думаючи при цім: «Це небагато змінить», і ще думаючи: «Звідки ти можеш знати».) Вийшовши звідти, я побачив тільки одну дитину на ігровому майданчику, де завжди було повно дітей у перервах всього лиш якийсь місяць тому. То була дівчинка в джинсовій курточці і яскравих червоних штанцях. Вона плигала через стрибалку. Вона була схожа на Розетту Темплтон.

— Я гуляла по дорозі, по крутій, по кам’янистій, — наспівувала вона. — Я забила собі ногу, мовби хтось її вкусив. Чули всі! Два і три, чотири, п’ять! Хай не вкусить мене джмелик, я літаю, як метелик!