Розділ «Частина 5 22/11/63»

Гадаю, я повторив це ще раз, хоча й не певен. Тоді мене вже поглинула темрява.

Я загадувався, хто ж саме вкрав мою машину, діти якісь чи громили Рота. І коли це трапилося? В будь-якому випадку, крадії її не розбили і не розібрали; Дік Сімонс забрав її зі штрафного майданчика Далласького департаменту поліції через тиждень. Вона була в значно кращому стані, ніж я.

Мандрівка крізь час сповнена іронічних парадоксів.

Розділ 26

У наступні одинадцять тижнів я знову жив двома життями. Одне буле тим, про яке я уявлення майже не мав — моє зовнішнє життя, — а в інше я був аж занадто зануреним. Внутрішнє, де мені часто являвся містер Жовта Картка.

У зовнішньому житті леді з ходунком (Альберта Гічінсон; Сейді її відвідала, привезла їй букет квітів) стояла наді мною на хіднику і гукала, аж поки котрийсь сусід не вийшов, побачив, що відбувається, і викликав «швидку допомогу», яка доправила мене в Паркленд. Там мене лікував доктор Малколм Перрі, котрий потім опікуватиметься Джоном Кеннеді й Лі Освальдом, коли вони лежатимуть при смерті. Зі мною йому пощастило краще, хоча межа теж була близько.

Я мав поламані зуби, поламаний ніс, поламану вилицеву кістку, роздроблене ліве коліно, зламану ліву руку, вивихнуті пальці і внутрішньочеревні травми. Також у мене було травмовано мозок, і це непокоїло Перрі найбільше.

Мені розповідали потім, що, коли мені пальпували черево, я опритомнів і дико волав, але сам я цього не пам’ятаю. Мені вставили катетер і негайно з мене, як то кажуть боксерські коментатори, «потік кларет». Внутрішні органи спершу трималися своїх місць, а потім почали сунутися. Мені зробили повний аналіз крові, випробували її на сумісність, а потім влили чотири дози цільної крові… яку, як мені потім розповіла Сейді, разів у сто шпиталю відшкодували мешканці Джоді під час донорської акції наприкінці вересня. Їй доводилося розповідати мені все по кілька разів, бо я забував. Мене готували до черевних операцій, але спершу мали зробити спинномозкову пункцію, провести неврологічні консультації — в Країні Було нема таких речей, як комп’ютерна томографія та МРТ.

Також я потім дізнався, що мав розмову з двома медсестрами, котрі готували мене до пункції. Я розповів їм, що в моєї дружини проблеми з алкоголем. Одна з них сказала, що це дуже погано, і спитала, як її звуть. Я їм сказав, що вона рибка і її звуть Ванда, і радісно зареготав[629]. А потім знову знепритомнів.

Селезінка в мене виявилася ні к чорту негодящою. Її видалили.

Я все ще перебував у вимкнутому стані, моя селезінка пішла туди, куди йдуть вже негодящі, але не вкрай необхідні органи, а тим часом мене передали ортопедам. Вони наклали мені шину на руку, а зламану ногу запечатали в гіпс. Чимало людей у наступні тижні залишили на ньому свої автографи. Іноді я розпізнавав імена, здебільшого ні.

Мене тримали на седативах, із зафіксованою головою, в ліжку, задертому точно на тридцять градусів. Фенобарбіталом мене частували не тому, що я нібито був притомним (хоча Сейді казала, подеколи я щось бурмотів), а тому, що боялися, аби я, очунявши раптом, не завдав сам собі нових травм. Коротше кажучи, Перрі й інші лікарі (Еллертон також регулярно навідувався, спостерігаючи, як я прогресую) поводилися з моєю довбешкою, наче з незірваною бомбою.

Я й по сьогодні не дуже собі уявляю, яка різниця між гемоглобіном та гематокритом, але вони в мене почали повертатися до нормального рівня і всі цьому були раді. Мені за три дні зробили ще одну пункцію. Ця показала сліди старої крові, а коли йдеться про пункцію, стара вважається кращою, ніж нова. Це свідчило про те, що я пережив серйозну травму мозку, але все-таки можна відмовитися від свердління в моєму черепі трепанаційної діри, ризикованої процедури, зважаючи на ті битви, які вело моє тіло на інших фронтах.

Але минуле опірне, воно захищається проти змін. Через п’ять днів після мого потрапляння в лікарню плоть біля розрізу, через який мені видалили селезінку, почервоніла й стала гарячою. Наступного дня розріз розкрився й мене занурило в гарячку. Мій стан, що його після другої пункції з критичного переозначили як серйозний, знову відстрибнув до критичного. Судячи з моєї медкарти, я перебував «за призначенням доктора Перрі під наркозом в стані мінімальної сприйнятливості».

Сьомого вересня я ненадовго прокинувся. Так мені принаймні розповідали. Якась жінка, гарна, попри її шрамоване обличчя, і якийсь літній чоловік з ковбойським капелюхом на колінах сиділи біля мого ліжка.

— Ти знаєш, як тебе звати? — спитала жінка.

— Розірвати, — відповів я. — А прізвище Лопнути.

Містер Джейк-Джордж-Розірвати-Еппінг-Емберсон провів у Паркленді сім тижнів, перш ніж його перевезли до реабілітаційного центру — невеличкого житлового комплексу для недужих людей — на північній окраїні Далласа. Всі ті сім тижнів через інфекцію, що була завелася в тому кутку, де раніше жила моя селезінка, я пролежав під крапельницею з антибіотиками. Шину на зламаній руці мені замінили довгою гіпсовою пов’язкою, котру теж вкривали імена людей, яких я не пам’ятав. Незадовго перед переїздом до реабілітаційного центру «Едемські перелоги» я підвищився в статусі до короткого гіпсу на руці. Приблизно в той самий час моє коліно, намагаючись повернути йому мобільність, почали мучити фізіотерапевти. Мені розповідали, що я багато кричав, хоч сам я того не пам’ятаю.

Малколм Перрі з рештою персоналу Паркленда врятували мені життя, я не маю щодо цього жодних сумнівів. Також вони зробили мені ненавмисний і небажаний подарунок, який я повіз за собою до «Едемських перелогів». То була вторинна інфекція, викликана антибіотиками, які помпували в мій організм заради придушення первинної. В мене залишилися туманні спогади про те, як я блював, як ледь не цілими днями не злазив гузном з постільного судна. Пригадую, думав у якийсь момент: «Я мушу поїхати в аптеку Деррі, до містера Кіна. Мені потрібен каопектат». Але хто такий містер Кін, де те Деррі?

Мене випустили зі шпиталю, коли в мені знову почала триматися їжа, але діарея припинилася вже після того, як я два тижні прожив в «Едемських перелогах». Тоді вже наближався кінець жовтня. Сейді (зазвичай я згадував її ім’я) принесла мені паперового гарбуза з ліхтариком усередині. Це запам’яталося дуже чітко, бо я, побачивши його, закричав. То були крики когось, хто не може пригадати щось життєво важливе.