Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

— Є одна проблема, — сказав я. — Сейді мала нелегкий шлюб. Її чоловік був диваком такого штибу, в деталі якого я не бажав б входити. Його звуть Джон Клейтон. Я гадаю, він може становити небезпеку. Вам треба спитати у Сейді, чи має вона його фото, тоді ви знатимете, який він на вигляд, і впізнаєте, якщо він раптом з’явиться тут і почне щось розпитувати.

— А ви гадаєте, що так може статися, бо…

— Бо я вже бачив подібне раніше. Такого пояснення достатньо?

— Сподіваюся, так, а чом би й ні?

Така відповідь мене не задовольняла.

— То ви в неї спитаєте?

— Так, Джордже, — вона могла це сказати серйозно, а могла й поглузувати з мене. Здогадатись напевне я не міг.

Я вже був біля дверей, коли вона промовила так, ніби просто побажала доброго дня:

— Ви розбиваєте серце цій молодій жінці.

— Я знаю, — кивнув я і пішов.

Мерседес-стрит. Кінець травня.

— Зварювальник, ге?

Я стояв на ґанку будинку № 2706 з його хазяїном, добропорядним американцем на ім’я містер Джей Бейкер. Кремезний чолов’яга з випнутим черевом, котре він називав домом, який збудував Шайнер[489]. Ми тільки-но завершили скоренькі оглядини апартаментів, про які Бейкер наголошував, що вони «поряд з автобусною зупинкою», ніби це в них вибачало провислі стелі, сліди патьоків води на стінах, тріснутий бачок у туалеті й загальну атмосферу ветхості.

— Нічний охоронець, — відповів я.

— Невже? То гарна робота. Повно часу, хоч собакам хвости крути, на такій роботі.

Схоже, на це не потребувалося відповіді.

— Ні жінки, ні дітей?

— Розведений. Вони залишились на Сході.

— Платите галіменти, авжеж?

Я знизав плечима. Він не перепитував.