Розділ «Частина 3 Життя в минулому»

— Дякую, — вручив я йому монету. Та зникла в одній з його численних кишень.

— А скажіть, до речі, на що ви тут роздивлялися, — кивнув він на той ветхий дім. — Думаєте, чи не купити його?

Тут в мені зринув недобиток колишнього Джорджа Емберсона.

— Ви напевне живете десь тут, поблизу. Гадаєте, світить якась вигода, якщо придбати цей будинок?

— Можливо, дещо інше на цій вулиці, але не цей дім. Як на мене, цей скидається на дім з привидами.

— Це буде пізніше, — сказав я і вирушив до своєї машини, залишивши його стояти збентеженого.

Діставши з багажника «Санлайнера» сейфик, я поставив його на пасажирське сидіння з наміром самотужки віднести до мого номеру, і так потім і зробив. Але в той момент, коли решту мого майна забирав швейцар, на долівці між сидіннями я зауважив дещо, що змусило спалахнути мене соромом, абсолютно непропорційним до побаченої речі. А втім, те, що було завчене в дитинстві, залишається найсильнішою з наук, а другим правилом, яке я запам’ятав ще сидячи на колінах в матері, було — треба завжди вчасно повертати бібліотечні книжки.

— Містере швейцар, якщо вас це не вельми обтяжить, подайте мені он ту книжку, будь ласка, — попрохав я.

— Так, сар! Радо!

То була книга «Звіт Чепмена»[324], роман, який я взяв у Нокомиській публічній бібліотеці десь за тиждень перед тим, як вирішив, що вже настав мені час взувати чоботи-скороходи. Наліпка на куті прозорої суперобкладинки докоряла: ТІЛЬКИ 7 ДНІВ, ПАМ’ЯТЙТЕ ПРО НАСТУПНОГО ЧИТАЧА.

Вже в номері я поглянув на годинник і побачив, що зараз лише шоста вечора. Влітку бібліотека відкривається не раніше полудня, зате працює до восьмої. Довгі відстані належать до тих небагатьох речей, які у 1960 році коштують дорожче, ніж у 2011, але дитяче відчуття провини не полишало мене. Я подзвонив готельній телефоністці і дав їй телефонний номер бібліотеки в Нокомисі, прочитавши його з картки, вставленої до кишеньки на внутрішньому боці задньої частини палітурки. Від написаної під тим номером фрази — «Якщо затримуєте книгу на 3 дні пізніше строку повернення, зателефонуйте, будь ласка» — я відчув себе ще гіршим собакою.

Моя телефоністка заговорила з іншою телефоністкою. Поза ними чулося слабке белькотіння чиїхось голосів. Мені майнуло, що в той час, з якого я сюди з’явився, більшість тих віддалених балакунів уже будуть мертвими. А тоді на іншому кінці почав дзвонити телефон.

— Альо, Нокомиська публічна бібліотека, — озвався голос Геті Вілкінсон, але ця найделікатніша літня леді звучала так, ніби сиділа у величезній залізній діжі.

— Альо, місіс Вілкінсон…

— Альо? Аальо? Ви мене чуєте? Цей клятий міжміський!

— Геті? — я вже кричав. — Це Джордж Емберсон телефонує!

— Джордж Емберсон? Ой лелечко! Звідки ви телефонуєте, Джордже?

Я ледь не сказав їй правду, але хребтовий радар видав єдиний, але дуже голосний писк і я прокричав:

— Батон Руж![325]

— В Луїзіані?