Розділ «Частина 2 Батько прибиральника»

— Ти поводишся, — він знову здригнувся, глитнув знову і сперся спиною на стіну гаража, — ніби ти тут командир.

Я оцінив на око блідість і змучений вигляд Теркотта, нехай містер Кін і був сучим сином з ноткою садизму, але діагност, як мені здалося, він непоганий. Кінець кінцем, хто ще, як не тутешній аптекар, мусить знати, що ходить містом? Я був цілком певен, що мені більше не знадобиться решта каопектату, а от Біллу Теркотту цілком можливо. Не кажучи вже про підтримуючі труси, коли вірус у ньому по-справжньому візьметься до роботи.

«Це може вилитися у щось або дуже добре, або дуже погане», — подумав я. Та все це було лайно. Нічого доброго не передбачалось.

«Не переймайся. Нехай говорить. А щойно він почне ригати — якщо це станеться раніше, ніж він переріже тобі горло або застрелить з твого власного револьвера, — кидайся на нього».

— Просто скажіть мені, — промовив я, — думаю, я маю право знати, оскільки вам я нічогісінько не зробив.

— Зате йому ти задумав щось зробити, ось що я думаю. Усе те, що ти патякав по місту про купівлю нерухомості — то все повне лайно. Ти приїхав сюди, щоби знайти його. — Він кивнув на дім по той бік живоплоту. — Я це зрозумів у ту ж мить, як його ім’я вискочило з твого рота.

— Як це вам так удалося? У цьому місті повно Даннінгів, ви самі це казали.

— Йо, але тільки один, який мені не байдужий.

Він підняв руку з багнетом і рукавом витер піт собі з лоба. Я міг би накинутися на нього в ту мить, але побоявся, що шум бійки приверне чиюсь увагу. А якщо вистрелить револьвер, найімовірніше, саме я буду тим, кому дістанеться куля.

А ще мені стало цікаво.

— Мабуть, десь на своєму шляху він зробив вам неабияке добро, якщо ви перетворилися на його янгола-охоронця.

Він безрадісно реготнув:

— Це таки смішно, пацику, але в якомусь сенсі й правда. Гадаю, в якомусь сенсі я його янгол-охоронець. Принаймні зараз.

— Що ви маєте на увазі?

— Маю те, що він мій, Емберсоне. Цей сучий син убив мою меншу сестричку, і якщо хтось і всадить у нього кулю… або перо, — він помахав багнетом перед своїм блідим, зловісним обличчям, — то це буду я.

Я дивився на нього з роззявленим ротом. Десь віддалік проторохтіла серія вибухів, якийсь бо гелловінський зловмисник забавлявся з хлопавками. По всій Вітчем-стрит чулися дитячі викрики. Але тут ми були лише вдвох. Кристі з її приятелями-алкоголіками називали себе друзями Білла[236]; ми ж з ним були ворогами Френка. Чудова команда, можна сказати… хоча Білл «Безпідтяжко» Теркотт не дуже скидався на командного гравця.

— Ви… — я затнувся і помотав головою. — Розкажіть.

— Якщо ти хоча б уполовину такий розумник, яким себе вважаєш, то й сам міг би скласти все докупи. Чи Чеззі тобі мало розповів?

Спершу мені не склалося. Потім осяяло. Мініатюрний чоловічок з русалкою на передпліччі й лицем бадьорого бурундучка. От лишень тільки лице його втратило всю бадьорість, коли чоловічка ляснув по спині Френк Даннінг, порадивши йому тримати ніс у чистоті, бо такий довгий ніс легко забруднити. А ще перед тим, коли Френк іще сипав анекдотами в дальнім кінці «Ліхтарника» за баляндрасовим столом братів Трекерів, Чез устиг мене просвітити щодо дратівного характеру Даннінга… хоча, завдяки твору прибиральника, це не було для мене новиною. «Від нього завагітніла одна дівчина. Десь за пару років після того вона забрала дитину й накивала п’ятами».

— Щось приймаєш по радіо, командоре Коді[237]? Вигляд маєш саме такий.