Розділ «Частина І Вододільний момент»

Я теж бачив цей фільм.

Ел продовжував далі:

— Ми нічого не можемо вдіяти з ерцгерцогом Фердинандом або Адольфом Гітлером. Вони поза нашою досяжністю.

Я хотів було вказати йому на те, що він надто вільно використовує особовий займенник, але стримався. Я почувався читачем якоїсь дуже зловісної книги. Скажімо, котрогось із романів Томаса Гарді[75]. Знаєш, чим все мусить скінчитися, але замість зменшення інтересу це якимсь дивним чином тільки збільшує твоє зачарування. Це як дивитися на хлопчика, котрий дедалі швидше й швидше розганяє свій іграшковий потяг, і чекати, коли той врешті зіскочить з рейок на черговому заокругленні.

— Щодо 11 вересня, якщо ти схотів би це виправити, довелося б чекати близько сорока трьох років. На той час тобі вже підпирало б під вісімдесят, та й взагалі чи дожив би.

От тепер той прапор із самотньою зіркою в руках у гнома став зрозумілішим. Це був сувенір з останньої подорожі Ела в минуле.

— Можна не дожити навіть до шістдесят третього, хіба не так?

На це він не відповів, просто дивився на мене. Його очі, що були воложисто-туманними, коли він заводив мене до своєї харчевні, тепер яскраво світилися. Вони були ледь не юними.

— Тому що саме до цього ти ведеш, правильно? До Далласа 1963?

— Правильно, — сказав він. — Я змушений відсторонитися. Але ти ж не хворий, друже. Ти здоровий і в розквіті сил. Ти можеш повернутися в минуле і зупинити це.

Він нахилився вперед, очі його вже не просто світилися, вони палали.

— Ти можеш змінити історію, Джейку. Ти це розумієш? Джон Кеннеді може залишитися живим.

Я знаю механіку напруженої белетристики — аякже, я прочитав чимало трилерів у своєму житті — тут головне правило: тримати читача у здогадах. Але, якщо ви хоча б трохи збагнули мій характер, зважаючи на надзвичайні події того дня, ви зрозумієте, що мені хотілося, щоб мене переконали. Кристі Еппінг стала Кристі Томпсон («Парубок стрічає свою дівчину в кампусі АА», пам’ятаєте?), тож тепер я належав лише сам собі. Навіть дітей ми не мали, за яких можна було б боротися. Я мав роботу і робив її добре, але, якщо я скажу вам, ніби в ній малися якісь перспективи, це було б брехнею. Подорож автостопом по Канаді з одним другом після закінчення коледжу — єдина низка подій в моєму житті, котрі бодай здалеку можна назвати пригодами, а зважаючи на добродушну люб’язність більшості канадців, звісно, ніякі то були не пригоди. І ось тепер, неждано-негадано, мені пропонують шанс стати великим гравцем не просто в історії Америки, а в історії цілого світу. Так, так, так, я схилявся до того, щоб мене переконали.

Але я також і боявся.

— А що, як все піде погано? — Я допив свій залишок холодного чаю чотирма довгими ковтками, кубики льоду стукалися мені об зуби. — Що, як я зумію бозна-яким способом відвернути ту подію, а далі все, замість того, щоби покращитися, тільки погіршиться? Що, як я повернуся і побачу в Америці фашистський режим? Або забруднення сягне такого рівня, що всі кругом ходитимуть у протигазах?

— Тоді ти знову повернешся назад, — сказав він. — У той самий час за дві хвилини до полудня дев’ятого вересня 1958 року. І все відміниш. Кожна подорож туди є першою подорожжю. Пам’ятаєш?

— Добре звучить, але якщо переміни будуть настільки радикальними, що твоєї харчевні навіть не знайдеться на цьому місці?

Він усміхнувся.

— Тоді тобі доведеться доживати життя в тому минулому. Але хіба це поганий варіант? Як вчитель мови й літератури, ти маєш затребувану професію, та вона тобі може навіть не знадобитися. Джейку, я пробув там чотири роки і заробив деякі статки. І знаєш як?

Я міг би висловити якесь хитромудре припущення, але натомість похитав головою.