Розділ «Частина І Вододільний момент»

— Знову правильно. Або ти можеш щось змінити — замовити, скажімо, замість кореневого пива, банановий спліт[59] — і решта вашої розмови піде в іншому напрямку. Єдиний, хто, як здається, щось підозрює, це містер Жовта Картка, але він такий завше всмерть набуханий, що й сам не розуміє власних почуттів. Тобто, якщо я не помиляюся щодо того, що він взагалі щось відчуває. Якщо таки відчуває, це, либонь, лиш тому, що сидить біля кролячої нори. Чи як там це назвати. Можливо, там присутнє якесь енергетичне поле. Він…

Тут його знову пройняло кашлем, і договорити він не зміг. Дивитися, як його зігнуло, як він вхопився за бік і намагається приховати від мене, що йому боляче — як його рве всередині на шмаття, — було само по собі болючим. «Так він довго не протягне, — подумалось мені. — Йому хіба тиждень залишився до шпиталю, а то й менше». Чи не тому він і зателефонував мені? Бо хотів комусь передати свою дивовижну таємницю, перш ніж рак замкне йому навіки губи?

— Я думав, що зможу сьогодні передати тобі всі деталі цієї справи, але ні, — сказав Ел, коли знову опанував себе. — Мушу піти додому, прийняти свій наркотик, задерти ноги. Я зроду ніколи не приймав нічого сильнішого за аспірин, тож те лайно, оксиконтин, вирубає мене блискавично. Просплю годин із шість, а потім якийсь час почуватимуся здоровішим. Міцнішим. Ти не міг би зайти до мене десь о пів на десяту?

— Міг би, якби знав, де ти живеш, — відповів я.

— Невеличкий котедж на Вайнінг-стрит. Номер дев’ятнадцять. Побачиш садового гнома біля ґанку. Його неможливо не помітити. Він тримає в руках прапор.

— Про що ми мусимо побалакати, Еле? Я маю на увазі… ти ж мені ніби все уже показав. Тепер я тобі вірю.

Авжеж, я йому повірив… проте чи це надовго? Вже зараз мій короткий візит у 1958 рік почав набирати непевної фактури сновидіння. Кілька годин (або кілька днів) — і я, ймовірно, зможу переконати себе, що все це мені було наснилося.

— Нам багато про що треба побалакати, друже. То ти прийдеш?

Він не наголосив «на прохання помираючого», але я прочитав це в його очах.

— Гаразд. Хочеш, підвезу тебе до твого дому?

Очі його на це спалахнули.

— Свого пікапа маю, та й взагалі тут лиш якихось п’ять кварталів. Тож сам доїхати подужаю.

— Ясно, що подужаєш, — кивнув я, сподіваючись, що промовляю ці слова впевненіше, ніж насправді почуваюся.

Я підвівся і почав розкладати по кишенях свої речі. Намацав і витяг ту пачку грошей, що він мені їх був дав. Тепер я розумів, чому п’ятірки мають інший вигляд. Мабуть, і решта банкнот мають якісь відмінності.

Я подав гроші йому, але він похитав головою.

— Ні-ні, залиш собі, у мене їх повно.

А проте я поклав пачку на стіл.

— Якщо кожний раз — це перший раз, як у тебе зберігаються гроші, коли ти повертаєшся назад? Чому вони не стираються, коли йдеш туди наступного разу?

— Нема розгадки, друже. Я тобі вже казав, є чимало всього, чого я не знаю. Існують правила, і кілька з них я вичислив, але небагато. — Його обличчя освітилося блідою, але натурально веселою усмішкою. — От ти ж приніс сюди своє кореневе пиво, хіба ні? Воно й зараз вирує у тебе в шлунку, чи не так?

Власне, так воно й було.