Розділ «Частина третя»

— Вона тут? — запитала я.

— Яка «вона»? — Він насупився, потім закотив очі й поліз у кишеню джинсів за цигарками. — Ах ти ж бля, ви часом не подруга Шеллі, ні? Бо я її старому казав, що не бачив тут цю шляйку вже кілька тижнів, тож якщо ви про неї, то можете піти погуляти, ага?

— Ліна Ебботт! — сказала я, скорше навіть просичала. — Вона тут?

Він закурив цигарку. У його тьмяних карих очах щось зблиснуло.

— Ви шукаєте… кого тепер? Дівчинку Нел Ебботт? А ви хто? — він роззирнувся. — А чому ви думаєте, що дівчинка Нел тут?

Він не прикидався. Він був занадто дурним, щоб брехати, це було очевидно. Він не знав, де Ліна. Він не знав, хто вона. Я зібралася йти. Що довше я стоятиму тут, то цікавіше йому буде. То більше я викажу.

— Тримайтеся, — сказав він, поклавши руку мені на плече, і я розвернувся, відштовхнувши його подалі.

— Гей, помаленьку! — сказав він, піднявши руки, роззираючись на всі боки, ніби шукаючи підтримки. — Що таке? Та ти… — Він примружився. — Я бачив — ти була на похороні.

І до нього нарешті дійшло.

— Джулія? — Його обличчя розпливлося в усмішці. — Джуліє! Ах ти ж чорт. Я тебе й не впізнав… — він окинув мене поглядом з голови до п’ят. — Джулія. Ти б хоч сказала!

Він запросив мене на чай. Я розреготалася, не могла зупинитися, я сміялася, аж сльози потекли по обличчю, і він стояв, спочатку трохи підсміюючись зі мною, а потім його непевні веселощі вичерпалися, і він стояв похмурий, нічого не розумів і просто дивився на мене.

— Та що ж таке? — роздратовано запитав він.

Я витерла очі тильним боком долоні.

— Ліна втекла, — сказала я. — Я шукала її всюди, я подумала, може…

— Ну, вона не тут. Чого б їй тут бути? Я навіть не знаю цю дитину: оце вперше її на похороні побачив. Якщо чесно, аж у жар мене кинула. Викапана Нел, — він, як міг, зробив занепокоєну міну. — Мені було шкода чути про те, що сталося. Дійсно шкода, Джуліє.

Він спробував торкнутися мене знову, але я ухилилася. Він підійшов ближче до мене.

— Я просто… Я не можу повірити, що ти Джулія! Ти так змінилася. — Його лице розпливлося в потворній посмішці. — Не знаю, як я міг забути, — сказав він тихим і низьким голосом. — Я ж тобі целку пробив, еге ж, дівчинко? — Він засміявся. — Давно колись. Хлоп — і збив вишеньку!

Хлоп! Радісний звук повітряних кульок і днів народження. І вишні, солодкі на губах, смачні, липкі — це все у мільйон разів приємніше від його слизького язика у мене в роті та його брудних пальців, які розкривали мене. Я думала, що мене знудить.

— Ні, Роббі, — сказала я, і сама здивувалася, як чітко прозвучав мій голос, як спокійно. — Ти мені не «збив вишеньку». Ти мене зґвалтував.

Посмішка сповзла з його підтоптаного обличчя. Він кинув погляд через плече, а тоді знову підступив до мене. Тепер мені в голову вдарив адреналін, дихання пришвидшилося, я стисла кулаки й не відступалася.