Розділ «Частина друга»

Мені просто в голову не вкладалося, як це дивитися на мене, як на порожнє місце, наче я йому геть не цікава. Мені перехотілося грати далі. З ним було неприкольно. Поводиться просто як хуйло якесь. Кейті сказала: «Ти так вважаєш?» — і я сказала, що вважаю. А вона: «Ну добре». І на тому все й скінчилося.

Я дізналася значно пізніше, через кілька місяців, що вона порушила правила. Я поняття про це не мала, тому коли Джош зайшов до мене на Валентина й розказав найсмішнішу історію, яку я в житті чула, я й написала Кейті есемеску: «Чула про твій лямур, — написала я. — КВ + МГ = ♥». Мені прийшла відповідь приблизно за п’ять секунд: «ВИТРИ ЦЕ. НЕ ЖАРТ. ВИТРИ». Я відписую: «WTF?» А вона — знову. «ВИТРИ БІГОМ. А ТО, ЇЙ-БОГУ, БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ БУДУ З ТОБОЮ РОЗМОВЛЯТИ!» Боже мій, думаю. Охолонь!

Наступного ранку в школі вона на мене й не дивилася. Навіть не привіталася. Коли ми вийшли з класу, я схопила її за руку.

— Кейті! — кажу — Що ж це робиться?!

Вона мене мало в унітаз не штовхнула.

— Та що ж це за фігня? — сказала я. — Ти чого?

— Нічого! — засичала вона на мене. — Я просто вважаю, що той твій жарт — це лажа, ясно? — І вона на мене таким поглядом подивилася, який у неї ставав дедалі частіше: наче вона доросла, а я мала. — Нащо ти взагалі таке зробила?

Ми стояли в далекому кінці туалету, під вікном.

— Джош забігав у гості, — сказала я. — Каже, що бачив, як ти й містер Гендерсон стояли на автостоянці, тримаючись за руки… — І я засміялася.

Кейті не сміялась. Вона відвернулася від мене й стала біля раковини, дивлячись на своє відображення.

— І що? — Вона дістала із торби брасматик. — Що саме він сказав?

Її голос звучав дивно, не сердито, не стурбовано: вона ніби була налякана.

— Він сказав, що чекав тебе після школи і побачив вас із Гендерсоном, що ви трималися за руки… — Я знову розреготалася. — Боже ж мій, теж мені драма. Він просто вигадав байку, бо шукав приводу зайти до мене. Це ж День святого Валентина, тож…

Кейті заплющила очі.

— Господи! Ну ти, блін, і самозакохана! — сказала вона спокійно. — Ти що, серйозно думаєш, що все заради тебе робиться!

Відчуття було таке, ніби вона дала мені ляпаса.

— Що?..

Я навіть не знала, як на таке реагувати, це було зовсім на неї не схоже. Я все ще намагалася придумати, що ж сказати, і тут вона впустила свій брасматик у раковину, схопилася за неї й заплакала.

— Кейті… — Я поклала руку їй на плече, а вона заплакала ще сильніше. Я пригорнула її. — Господи, та що ж сталося? Що трапилося?

— Ти що, не помітила, — пирхнула вона, — що все стало по-іншому? Ти що, не помітила, Ліно?