Розділ «Частина друга»

— Я не могла допустити, щоб Нел була останньою, хто бачив мою дитину. Вона сказала, що на камері нічого немає, що камера не працює, а якби й працювала, то вона на скелі, тож вона не могла… не зняла її. — Вона тяжко зітхнула, тремтячи всім тілом, від плечей до колін. — Я не повірила їй. Я не могла ризикувати. А раптом там щось є, на тій камері, і вона його використає? А раптом вона покаже мою дівчинку світові, самотню, перелякану і… — Вона зупинилася й глибоко вдихнула. — Я сказала їй… Ліна, напевно, вам це все розповіла? Я сказала їй, що не заспокоюся, доки не побачу, як вона поплатиться за те, що зробила. І пішла. Я дійшла до кручі й спробувала відкрити камеру, щоб вийняти з неї SD-карту, але не змогла. Я намагався відламати її від штатива, ось, ніготь зірвала. — Вона підняла ліву руку: ніготь вказівного пальця був короткий і пом’ятий. — Я вдарила по ній кілька разів, розбила її каменем. Потім пішла додому.

Джош сидів на хіднику навпроти будинку, коли ми вийшли з дому. Він спостерігав, як ми йдемо до машини, тоді перебіг дорогу швидко, щойно ми від’їхали приблизно на п’ятдесят ярдів — і зник у будинку. Інспектор, перебуваючи у своєму власному світі, здавалося, цього не помітив.

— Вона не заспокоїться, доки не побачить, як Нел поплатиться? — повторила я, коли ми підійшли до машини. — Хіба це не звучить, як загроза?

Шон подивився на мене зі своїм знайомим, порожнім виразом обличчя, оцим діставучим виглядом «не від світу цього». Він нічого не сказав.

— Я маю на увазі, вам не здається дивним, що Ліна жодного слова не казала нам про це? А Джош? Те, що вони всі спали? Це була така очевидна брехня…

Він швидко кивнув.

— Так. Здається. Але я б не надто покладався на слова дітей, які переживають втрату, — тихо сказав він. — Абсолютно неможливо уявити собі, що він собі думає чи відчуває, які в нього уявлення про те, що він повинен говорити. Він знає, що нам відомо: його мати зла на Нел Ебботт, і я думаю, він боїться, що її можуть звинуватити, що її в нього заберуть. Треба думати про те, скільки він уже втратив, — Шон помовчав. — Що стосується Ліни, то якщо вона була в такій істериці, як каже Луїза, то їй, може, навіть важко як слід пригадати той інцидент, вона взагалі мало що з нього пам’ятає, крім того, як їй було зле.

Мені ж здавалося, що опис Луїзи, де Ліна ревла, як поранений звір, погано поєднується із зазвичай стриманою й іноді отруйно-саркастичною дівчиною, з якою ми зіткнулися. Мені було дивно, що її реакція на смерть подруги була настільки екстремальною, нутряною, коли її реакція на смерть матері настільки стримана. Чи можливо, що на Ліну настільки вплинуло горе Луїзи, переконання Луїзи, що Нел винна у смерті Кейті — що Ліна й сама в це повірила? Моєю шкірою побігли мурашки. Це не здається ймовірним, але що, коли, як і Луїза, Ліна звинувачувала свою матір у смерті Кейті? А раптом вона вирішила зробити щось через це?

Ну чому дорослі завжди запитують не про те? Таблетки. Розносилися з тими таблетками тепер. Та ті тупорилі таблетки для схуднення — я вже й забула, що купувала їх, це було так давно. А тепер вони вирішили, що ПІГУЛКИ — ЦЕ ВІДПОВІДЬ НА ВСЕ, і тому я мала піти в поліцейський відділок — із Джулією, яка тепер мій відповідальний дорослий. Сміхота. Вона, я б сказала, найменш придатна з усіх можливих дорослих у цій конкретній ситуації.

Вони повели мене в кімнату в глибині поліцейського відділку, не схожу на ту, що показують по телевізору, то був просто собі офіс. Ми всі сиділи за столом і ця жінка — сержант Морґан — ставила запитання. Здебільшого вона. Шон теж запитував дещо, але переважно вона.

Я сказала правду, що купила таблетки з маминої картки, бо Кейті попросила мене, і ніхто з нас не мав жодного уявлення, що вони для нас шкідливі. Чи принаймні я не знала, а якщо Кейті знала — то вона нічого мені про це не казала.

— Щось ти не дуже переймаєшся, — сказала сержант Морґан, — що вони, можливо, вплинули на негативний стан свідомості Кейті в кінці її життя?

Я мало не прикусила язик.

— Ні, — сказала я їй. — Цим я не переймаюся. Кейті зробила те, що вона зробила, не через якісь там таблетки.

— То чому ж?

Я мала знати, що вона до цього прискіпається, так що говорила й далі.

— Та вона, напевно, так уже багато їх не пила. Трохи, — може, чотири чи п’ять. Порахуйте таблетки, — сказала я Шонові. — Я впевнена, що в замовленні було тридцять п’ять штук. Порахуйте їх.

— Порахуємо, — сказав він. І запитав: — Ти постачала таблетки кому-небудь ще?

Я похитала головою, але він не відступався:

— Це дуже важливо, Ліно.