Розділ «Борва мечів»

Він подивився, як дитина харчується коло Йолиних грудей, потім подивився, як дивиться Джон. «Джон посміхається!» Сумною посмішкою, та все ж посміхається. Семові було втішно це бачити. «Це ж уперше він посміхається, відколи я повернувся.»

Вони подолали шлях від Ніч-Крому до Глиб-Озера, потім від Глиб-Озера до Королевиної Брами — вузькою стежкою, що з’єднувала замки, ніколи не гублячи з виду Стіну. За півтора дні від замку Чорного, коли вони вже ледве шкутильгали геть стертими ногами, Йоля почула позаду стукіт копит. То виявилася валка вершників з заходу.

— Братчики! — заспокоїв її Сем. — Цим шляхом їздить лише Нічна Варта.

Вершників очолював пан Денис Малістер з Тіньової Вежі, а з ним їхали поранений Бовен Марш і ті, хто вцілів після битви на Мості Черепів. Коли Сем побачив Дивена, Велетня і Скорботного Еда Толета, то упав на коліна і зарюмсав, як дитина.

Саме від них він дізнався про битву під Стіною.

— Станіс висадив лицарів при Східній Варті. Котер Пайк повів їх розвідницькими стежками, щоб застукати дичаків зненацька, — розповів Велетень. — І таки застукав: розбив дощенту, полонив Манса Розбишаку, знищив з тисячу кращих бійців, серед них Харму Песиголовку, а решту розігнав, наче листя штормовим вітром.

«Боги зглянулися на нас» — подумав Сем. Якби він не заблукав дорогою на південь від Крастерового Дитинця, то вони з Йолею втрапили б у саме серце битви… або табору Манса Розбишаки. Йолі з малим воно, може, було б і на краще, але йому — зовсім навпаки. Сем чув безліч оповідок про те, що дичаки робили спійманим гайворонам, і аж трусився від самої лише згадки.

Та жодні розповіді не приготували його до побаченого у замку Чорному. Братська трапезна вигоріла до землі, від великих дерев’яних сходів лишилася купа уламків льоду та спалених колод. Донал Нойє загинув, а з ним Раст, Глухий Дик, Рудий Алин і ще безліч братів. Натомість замок юрмився людом, якого Сем ніколи не бачив тут у такому числі: не чорними братчиками, але вояками короля, яких набралося більше як тисяча. Уперше на людській пам’яті у Король-Башті справді жив король, а над Списом, Гардіновою Баштою, Сірою Вежею, Щитовою Палатою та рештою будівель, що довгими роками стояли порожні та покинуті, тепер маяли прапори.

— Великий прапор, золотий з чорним оленем — то королівська корогва дому Баратеон, — розповідав Сем Йолі, яка досі ніколи не бачила жодного прапора. — Лис і квіти — то дім Флорент. Черепаха — Естермонт, риба-меч — Бар-Емон, а схрещені сурми — Златоспів.

— Усі такі яскраві! Наче квітки, — зауважила Йоля. — Мені до вподоби оті жовті, з вогнем. Дивися — деякі з вояків намалювали таке на одязі.

— То вогняне серце. Чий це знак — не знаю.

Втім, дізнатися було неважко. «Королевиних людей» — так сказав йому Пип. Але спершу тюгукнув і щосили заволав:

— Закладайте двері, парубки — ховаймося! Сем Смертяний повернувся з могили!

А Грен лише чимдуж обійняв Сема, аж у того ребра трохи не хрупнули.

— Та не питай мене, де та королева, — пояснював далі Пип. — Станіс лишив її у Східній Варті разом з донькою та кораблями. А жінок не привіз зовсім, окрім однієї червоної.

— Червоної? — непевно перепитав Сем.

— Її кличуть Мелісандра з Асшаю, — додав Грен. — Королівська чаклунка. Люди кажуть, на Дракон-Камені вона спалила людину живцем, аби Станісові сприяв вітер дорогою на північ. У битві вона теж завжди поруч із ним, а ще дала йому того чарівного меча, що кличуть Світлоносцем. Ось побачиш — він так блищить, наче у нього запхали шматок сонця.

Він знову зиркнув на Сема і вишкірився широчезною, простацькою, пришелепкуватою посмішкою.

— Досі не вірю, що ти тут!

Джон Сніговій теж посміхнувся, коли його побачив — але мляво і стомлено. Так само, як посміхався зараз.