Розділ «Борва мечів»

Ріг був не великий, а величезний — стоп із вісім уздовж усіх вигинів і такий широкий коло гирла, що Джон міг би запхати усередину руку аж до ліктя. «Якщо це ріг зубра, то я такого звіра ще не бачив.» Спершу Джон подумав, що ріг схоплено спижевими обручами, та зблизька роздивився, що вони з золота. «Зі старого золота, радше брунатного, ніж жовтого. І карбованого рунами.»

— Ігритта казала, ви його не знайшли.

— А ти гадав, лише ґави вміють брехати? Ти, як на байстрюка, непоганий хлопець… та довіряти тобі я й не думав. Мою довіру треба вислужити.

Джон не став ходити манівцями.

— Якщо ви весь час мали Ріг Джорамуна при собі, то чому не пустили у хід? Навіщо будувати черепахи та надсилати теннів за Стіну по наші душі? Якщо це той самий ріг, про який співається у піснях, то дмухніть у нього, та й по тому!

Відповіла йому Далла — тяжка дитиною, лежачи на купі хутра коло жарівниці.

— Ми, вільний нарід, знаємо багато такого, про що ви, колінкарі, давно забули. Інколи, Джоне Сніговію, найкоротша дорога не є найбезпечнішою. Рогатий Князь колись сказав, що чародійство — то меч без руків’я. Немає безпечного способу взяти його до рук.

Манс пробіг долонею вздовж вигину великого рогу.

— Ніхто не ходить полювати лише з однією стрілою в сагайдаку, — мовив він. — Я таки сподівався, що Стир і Ярл застукають твоїх братчиків зненацька і відчинять нам ворота. Я відволік вашу залогу хитрощами, наскоками, облудними нападами. Бовен Марш проковтнув наживку, як я і задумав, але ваша зграя калік та недолугих сиріт виявилася упертішою за мої сподівання. Та не гадайте, що ви нас зупинили. Вас надто мало, а нас надто багато. Цього не приховаєш. Я можу продовжити приступ тут і водночас надіслати десять тисяч людей через Тюленячу затоку на плотах, аби взяти Східну Варту ззаду. Я можу також напасти на Тіньову Вежу — шляхи до неї я знаю краще за всіх у світі. Я можу надіслати людей з мамутами розкопати брами у решті залишених вами замків — хоч усіх одночасно.

— Чому ж ви так не робите?

Джон міг би вже видобути Пазур, але хотів дослухати дичака.

— З-за крові, — відповів Манс Розбишака. — Так, зрештою я б переміг, але ви б виснажили мене і пролили багато крові. А мій нарід і без того пролив її забагато.

— Не такі вже й важкі були ваші втрати.

— Від твоїх рук — ні. — Манс допитливо роздивився Джонове обличчя. — Ти бачив Кулак Першолюдей. Ти знаєш, що там сталося. Ти знаєш, проти чого ми змушені боротися.

— Проти Інших…

— Вони стають сильніші, коли дні коротшають, а ночі холоднішають. Спершу вони тебе вбивають, а потім надсилають мертвим проти твоїх братів. Проти них не встояли ані велетні, ані тенни, ані роди крижаної річки, ані рогоноги.

— А ви?

— Не встояв і я, — похмуро зізнався Манс, і була в його зізнанні гіркота, яку не передати словами. — Раймун Рудоборід, Баель Бард, Гендель і Горн, Рогатий Князь… усі вони йшли на південь воювати і підкорювати. А я прийшов із хвостом, затиснутим між ніг — ховатися за вашою Стіною.

Він знову торкнувся рогу.

— Якщо я засурмлю в Ріг Зими, Стіна впаде. Так мене запевняють наші пісні. Серед мого народу є такі, хто лише цього й прагне…