Розділ «Борва мечів»

Порівняно з його сторінкою власна сторінка Хайме зяяла порожнечею.

«Пан Хайме, лицар з дому Ланістер. Перший син князя Тайвина і пані Джоани, господарів у Кастерлі-на-Скелі. Служив у поході проти Братства Королівської Пущі зброєносцем при князеві Самнері Кракеголі. Висвячений у лицарі на 15-му році життя паном Артуром Дейном, лицарем Королегвардії, за мужність на бойовищі. Обраний до Королегвардії на 15-му році життя королем Аерисом II Таргарієном. Під час Великого Погрому Король-Берега убив короля Аериса II біля підніжжя Залізного Престолу. Відтоді відомий під прізвиськом «Крулеріз». Прощений за свій злочин королем Робертом I Баратеоном. Служив у почесній варті, що привезла його сестру, панну Серсею Ланістер, до Король-Берега на весілля з королем Робертом. Переміг у турнірі, влаштованому в Король-Березі на честь згаданого весілля.»

У такому викладі життя його здавалося вбогим та нудним. Пан Барістан міг би дати собі клопіт записати хоча б іще кілька його турнірних перемог, а пан Герольд — додати кілька слів про ті звитяги, що він учинив у переможному поході пана Артура Дейна проти Братства Королівської Пущі. Адже він таки врятував життя князеві Кракеголу, коли Череватий Бен уже намірявся розтрощити тому голову; на жаль, розбійник зумів утекти. А ще Хайме вистояв у двобої проти Усміхненого Лицаря, хоча вбив його пан Артур, а не він сам. «О, то був неабиякий бій. Проти неабиякого ворога.» Усміхнений Лицар був геть божевільний, лють і жорстокість змішувалися в ньому з чудернацькою прихильністю до лицарського звичаю, а страху він не відав зовсім. «А Дейн зі Світанком у руці…» Меч розбійника мав на собі наприкінці бою стільки вищербин, що пан Артур зупинився і дозволив йому взяти нового.

— Я хочу отого твого білого! — мовив лицар-розбійник, коли бій поновився; до того часу він спливав кров’ю з десятку ран.

— Ось він, пане, — відповів Вранішній Меч і поклав його життю край.

«За тих часів світ був простіший» — подумав Хайме, — «а люди та мечі робилися з кращого заліза». Чи це йому лише так здавалося у його п’ятнадцять років? Усі ті люди давно лежали у могилах: Вранішній Меч і Усміхнений Лицар, Білий Бик та великий князь Левин, пан Озвел Вент з його чорними жартами, суворий та чесний Джон Даррі, Симон Тойн з його Братством Королівської Пущі, старий буркотливо-прямодухий Самнер Кракегол. «І я, отой малий зух… коли ж це той «я» помер, аж самому цікаво? Тоді, коли вдягнув біле корзно? Коли перетяв Аерисові горло?» Той малий з минулих років понад усе хотів стати паном Артуром Дейном, та десь дорогою перекинувся на Усміхненого Лицаря.

Коли Хайме почув, як відчиняються двері, то закрив Білу Книгу і підвівся привітати своїх присяжних братчиків. Першим увійшов пан Озмунд Кіптюг; він вишкірився до Хайме так, наче був йому старим бойовим побратимом.

— Пане Хайме, — мовив він, — якби ви отак вбралися того вечора, я б вас упізнав одразу, не вагаючись!

— Та невже?

Хайме мав свої сумніви. Челядинці скупали його, поголили, вимили та зачесали волосся. Коли він зазирнув у люстро, то не побачив того чоловіка, що перетнув річковий край поруч із Брієнною… але й себе не побачив теж. Обличчя його стало вузьке і запале, під очима лягли тіні. «Я схожий на якогось кволого старця.»

— Станьте коло вашого крісла, пане лицарю.

Кіптюг підкорився. Один за одним зайшли інші присяжні братчики.

— Панове браття, — запитав Хайме за звичаєм, коли зібралися усі п’ятеро, — хто нині боронить життя короля?

— Мої брати, пан Озней та пан Озфрид, — відповів пан Озмунд.

— І мій брат, пан Гарлан, — додав Лицар Квітів.

— Чи вбережуть вони його милість?

— Вбережуть, пане Регіментарю.

— Тоді прошу сідати.

Слова підкорялися давньому звичаю — перш ніж розпочати нараду всіх семи братчиків, слід було переконатися у безпеці короля.

Пан Борос та пан Мерин сіли одесну Хайме, лишивши поміж себе порожнє крісло для пана Ариса Дубосерда, що саме знаходився у Дорні. Пан Озмунд, пан Балон і пан Лорас розташувалися ошую. «Старі та нові.» Хайме стало цікаво, чи не криється за цим якогось особливого змісту. Адже бували часи, коли і Королегвардія розділялася у собі; найприкріше та найвідоміше — у Танку Драконів. Чи не слід йому стерегтися того ж самого?