Розділ «Борва мечів»

Хорт більше не стеріг її так ретельно, як раніше. Іноді здавалося, що йому байдуже — лишиться вона чи втече. І на ніч він її більше не ув’язував у кобеняка з голови до ніг. «От візьму та й уб’ю його якось уночі» — казала собі Ар’я. Проте не вбила. «От візьму та й утечу одного дня на Боягузці» — казала вона собі, але і цього не зробила. Та й куди їй було тікати? Зимосіч лежала у руїнах. Брат її діда сидів у Водоплині, але навіть не знав її в обличчя — так само, як вона його. Можливо, пані Рідколіс привітала б її у Жолудях. А може, й ні — хтозна. До того ж Ар’я не певна була, чи зможе сама знайти ті Жолуді. Виникала в неї також думка, чи не повернутися до Шарниного заїзду, якщо його не змила повінь. При тому заїзді жив Мантулик, там бував князь Берік, він міг би знайти її знову. Анжей навчив би її стріляти з лука; вона б їздила біч-обіч із Гендрі та стала б такою ж хвацькою розбійницею, як Венда Біла Сарна з пісень.

Та Ар’я розуміла, що всі ці надії — така ж дурня, як Сансині мрії про казкових лицарів. Мантулик та Гендрі покинули її, щойно побачили нагоду, а князь Берік та розбійники хотіли лише взяти за неї викуп — так само, як Хорт. Нікому не потрібна була вона сама. «То не моя зграя — навіть Мантулик і Гендрі. Думати інакше — дурість. Я мале дурне дівчисько, а зовсім ніяка не вовчиця.»

Тому вона лишилася з Хортом і весь час кудись рухалася, не спала двічі у жодному місці, ретельно уникала містечок, замків та сіл. Одного разу Ар’я спитала Сандора Клегана, куди вони прямують.

— Світ за очі, ось куди, — відповів він. — Чого тобі ще треба? Ти для мене тепер щербатого шага не варта. Чути не хочу твого скигління. Ото як ти побігла до того клятого замку, то краще б там тебе і лишив.

— То й лишили б! — вигукнула вона, думаючи про матір.

— А як лишив би, то тебе давно убили б. Хоч би подякувала — приміром, заспівала гарненьку пісеньку, як твоя сестра.

— Ви її теж сокирою били, щоб співала?

— Я тебе вдарив плазом, сучко дурнувата! Бо якби вдарив гострим лезом, то шматки твоєї голови спливали б зараз Зеленозубом. Тому стули свою погану пельку. Якби не моя дурість, віддав би тебе сестрам-мовчальницям. Вони вирізають язики дівчиськам, що забагато базікають.

Але то він дарма сказав — за винятком того разу, Ар’я майже не розмовляла. Бувало, по цілих днях жоден із них не казав ані слова: Ар’ю мучила порожнеча, а Хорта розпирав гнів. Ар’я відчувала його лють, бачила її на обличчі, помічала, як напружуються і вигинаються його вуста, які він кидає на неї погляди. Раз у раз, беручись нарубати дров на вогнище, Хорт спалахував похмурим сказом і починав шматувати живе чи мертве дерево або зламане гілля так люто, що скоро на землі лежало разів у двадцять більше палива та розпалу, ніж вони потребували. Час від часу власна несамовитість геть-чисто його виснажувала, і по тому Клеган падав спати, навіть не запалюючи вогню. Такі вечори Ар’я ненавиділа, і його за них теж, а відтак сиділа і довго витріщалася на сокиру. «На вигляд страшенно важка. Та байдуже — як треба буде, то й підніму, і змахну. І битиму вже ж не пласким боком.»

Інколи у мандрах вони побіжно стрічали інших людей: рільників на ланах, свинопасів при свинях, скотарок з коровами, зброєносців, що везли листи своїх господарів коліями битих шляхів. До них Ар’я теж не бажала балакати. Їй здавалося, що всі вони живуть десь у далекій невідомій країні, розмовляють чудернацькою чужою мовою і клопочуться про справи, до яких їй байдуже — так само, як їм байдуже до її власних негараздів.

Опріч усього іншого, траплятися комусь на очі було ще й небезпечно. Час від часу кривими сільськими дорогами галопували чати вершників під прапорами з подвійними баштами Фреїв.

— Полюють на тих північан, кому пощастило втекти, — мовив Хорт, коли одна така зникла удалині. — Як почуєш копита, хутко пригинайся — то не друзі.

Одного разу в земляній печерці під коренями впалого дубу їм трапилося стрітися лицем до лиця з чолов’ягою, що теж утік з Близнюків. Значок на його грудях зображував рожеву діву, що танцювала у вихорі шовків. Чоловік розповів, що служив у пана Марка Дударя лучником, хоча лука відтоді загубив. Ліве плече там, де з’єднувалося з рукою, було напухле і покручене — за словами стрільця, його вдарили буздуганом, зламавши кістку і увігнавши ланки кольчуги у плоть.

— То північанин зробив, — казав він зі слізьми на очах. — Він мав на значку скривавленого чоловіка. Як побачив мій, то почав жартувати: мовляв, червоному чоловікові та рожевій діві варто зійтися ближче. Я випив за його князя Болтона, він — за пана Марка, тоді ми удвох — за князя Едмура, пані Рослін та Короля-на-Півночі. А тоді він узяв та й убив мене.

Очі його блищали від лихоманки, і Ар’я знала, що поранений не помиляється щодо своєї долі. Плече страх як напухло, лівий бік плямував гнилий бруд і кров, навколо тіла стояв сморід. «Від нього тхне, як від трупа.» Чоловік попрохав у них ковток вина.

— Якби я мав вино, то вже б його випив сам, — буркнув у відповідь Хорт. — Можу дати води і подарувати милосердя.

Лучник довго його роздивлявся, а потім мовив:

— Я тебе упізнав. Ти пес короля Джофрі.

— Тепер я сам собі пес і сам собі король. Свій власний. То хочеш води чи ні?

— Давай. — Чоловік ковтнув. — І милосердя теж. Зроби ласку.