Донизу вела далека путь. Верхівка колодязя світилася місячним сяйвом, але меншала та тьмяніла з кожним обертом. Кроки лунали на вогких каменях, вода капотіла щодалі гучніше.
— Чи не варто було прихопити смолоскипи? — запитав Йоджен.
— Очі швидко звикнуть, — відповів Сем. — Тримайтеся руками за стіни, то й не впадете.
У колодязі темнішало та холоднішало з кожним кроком. Коли Бран нарешті підняв голову догори, то побачив, що вхід до нього вже не більший за серпик місяця.
— Ходор, — прошепотів Ходор.
— Ходор-ходор-ходор-ходор-ходор-ходор, — зашепотів у відповідь колодязь.
Капотіння лунало близько, але коли Бран дивився донизу, то бачив лише суцільну пітьму.
За оберт або другий Сем раптом зупинився. Він був за чверть шляху навколо колодязя від Брана з Ходором і на шість стоп глибше, але Бран його майже не бачив. Утім, двері він бачив добре. «Чорною Брамою» назвав їх Сем, та чорною брама не була.
Двері зроблені були з білого оберіг-дерева. З вирізьбленим на них обличчям.
Просто з дерева струменіло тьмяне молочно-місячне сяйво, таке слабке, що крім дверей, нічого не торкалося — ба навіть Сема, що стояв просто перед ними. Обличчя було старе та бліде, зморшкувате і зів’яле. «Наче мертве.» Вуста були стулені, очі заплющені; щоки провалилися, чоло зібгалося, підборіддя всохло. «Якби людина жила тисячу років і не вмирала, а лише старішала, то напевне, мала б таке саме обличчя.»
Двері розплющили очі. Вони теж були білі. І геть сліпі.
— Хто ви? — запитали двері. Колодязь зашепотів: — Хто-хто-хто-хто-хто-хто-хто…
— Я — меч у пітьмі, — відповів Семвел Тарлі. — Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що палає проти ночі, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих. Я — щит, що береже царину людей.
— Проходьте, — відповіли двері.
Вуста їхні почали розтулятися дедалі ширше, аж поки нічого не лишилося, крім величезного роззявленого рота, оточеного зморшками. Сем ступив убік і майнув рукою до Йоджена. Затим побіг Літо, рознюхуючи навколо, а тоді настала Бранова черга. Ходор пірнув, але не досить: верхня губа дверей м’яко мазнула маківку Бранової голови, йому на обличчя впала крапля води і повільно потекла донизу носом. Вона була чудернацько солона і тепла — неначе сльоза.
Даянерис V
Меєрин був завбільшки з Астапор та Юнкай, разом узяті. Як і його міста-посестри, Меєрин вибудували з цегли; та якщо Астапор був червоний, а Юнкай — жовтий, то Меєрин рябів усіма кольорами відразу. Мури він мав вищі за юнкайські, краще збережені плином часу, помережані стрілецькими гніздами, розділені на кутах великими захисними баштами. За мурами проти неба височіла велетенська Велика Піраміда — у вісім сотень стоп заввишки, зі спижевою гарпією на верхівці.
— Гарпія — боязка істота, — мовив Дааріо Нахаріс, коли побачив її. — Вона має жіноче серце та курячі лапи. Не диво, що її сини ховаються за мурами.
Але захисник міста не ховався. Він виїхав з брами, сяючи лускою з міді та гагату, верхи на білому бойовому огирі, вкритому смугастими рожево-білими ладрами у колір шовкової киреї, що струменіла з плечей звитяжця. Спис у нього в руці був у два сажні завдовжки, охоплений рожево-білим смугастим вихором, а волосся закручене у два великі баранячі роги і намащене блискучим покостом. Він ганяв туди-сюди перед мурами барвистої цегли, викликаючи поборника обложників на двобій.
Кревноїзники так запалилися у відповідь на його заклик, що трохи не побилися між собою. Але Дані сказала їм:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Борва мечів» автора Джордж Р.Р. Мартин на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Борва мечів“ на сторінці 496. Приємного читання.