Розділ «Борва мечів»

— Нужденні йолопи, — загарчав работорговець, почувши переклад. — Чоловіки не створені для такого життя. Їхні дні минають у муках спокуси — це має розуміти кожен дурень. Без сумніву, більшість зрештою кидає боротьбу і піддається своїм ницим бажанням. Але наші Неблазні не такі. Вони одружені зі зброєю і вірні своїм дружинам так, як і не снилося вашим присяжним братчикам. Їх не зможе звабити ані жінка, ані чоловік.

Дівчинка переказала його слова, додавши від себе трохи чемності.

— Є інші способи звабити чоловіка, крім плоті, — заперечив Арстан Білоборід, коли мала доказала.

— Чоловіків — так, Неблазних — ні. Здобич на війні цікавить їх не більше, ніж ґвалт. Вони не мають жодного майна, крім зброї. Ми не дозволяємо їм навіть мати імена.

— Люди без імен? — зморщила лоба Дані. — Невже Добрий Хазяїн сказав саме так? Вони не мають імен?

— Саме так, ваша милосте.

Кразнис зупинився перед гіскарцем, який на вид міг би бути його братом, хіба що вищим, стрункішим та м’язистішим. Він тицьнув нагайкою у невеличку спижеву бляшку на пасі з тесаком, що лежав коло ніг Неблазного.

— Онде його ім’я. Спитай вестероську шльондру, чи вміє вона читати гіскарські єрогліфи.

Коли Дані визнала, що не вміє, невільникар обернувся до Неблазного:

— Яке там у тебе ім’я?

— Сей-один має ім’я Рудий Тарган, ваша превисокосте.

Дівчинка повторила їхню розмову посполитою мовою.

— А вчора яке було?

— Чорний Пацюк, ваша превисокосте.

— Позавчора?

— Бурий Тарган, ваша превисокосте.

— Перед тим?

— Сей-один не може пригадати, ваша превисокосте. Може, Синя Жаба. Або Синій Хробак.

— Скажи їй, що інших імен вони не мають, — наказав Кразнис дівчинці. — Аби пам’ятали, що усі вони — гидкі й нікчемні створіння. Бляшки з іменами вкидаються до порожнього барила щодня після скінчення служби, а на світанку беруться звідти навмання.

— Ще одне божевілля, — мовив Арстан, коли почув. — Як це людині пам’ятати кожен день нове ім’я?