Розділ «Сливове дерево»

— Просто відчини хвіртку й прослизни всередину, — сказав він. — Ніхто й не помітить.

Потім він витяг із кишені й уклав їй у долоню щось прохолодне й тверде.

«Ось. Я хочу, щоб ти принесла мені його після обіду. Це — оберіг, який батько дав мені, коли я був іще восьмирічним хлопчиком. Малим, я був запеклим збирачем: мертві комахи, мушлі, морські камінчики, жолуді — усе таке. Але це — щось особливе. Мій батько казав, воно належить до тріасової доби. Бачиш, тут з одного боку закам'янілий равлик. Може, це й дурня, та я завжди тримаю його в кишені, бо взявши його до рук уперше, я зрозумів, що цілий світ, непізнаний, чекає на мене.»

Вона обернула камінець у руці. З одного боку гладенький, мов шовк, з іншого — він мав на собі якесь сферичної форми різьблення.

— Не думаю, що це дурня.

— Ну, тоді краще поверни його сьогодні після обіду, перш ніж мій талан зникне. Ти ж не хочеш бути винною в тому, що я випадково вріжу собі палець, або камінь упаде мені на ногу, чи не так?

І він швидко побіг через міст.

— Чекатиму! — кинув він через плече.

Тепер вона йшла хутчіш, розриваючись від бажання переповісти Каті свої новини перед тим, як зайти додому й перевдягтися. Вони з Каті Гірш мали тільки два місяці різниці у віці й були найкращими подругами. Їхні матусі потоваришували, коли дівчат ще на світі не було, а немовлятами вони спали разом у дитячих візочках, які підстрибували на бруківці вулиць дорогою до ринку. Щойно навчившись ходити, вони гралися разом у залитому сонцем дворі на вовняній ковдрі, доки матусі збирали сливи. А трохи підрісши, годинами стрибали через скакалку, намовляли одна одну перебрідати річку під Мостом ката, підрізали собі волосся й до безглуздя лякалися казок про чорного орлеанського ченця, який частенько забрідав до лісу, та русалок, що могли залоскотати людину й потягти на дно річки. А зараз Крістін не могла дочекатися, коли скаже Каті, що закохалася.

Прямуючи тротуаром, вона всміхалася знайомим звукам суєтного селища. Ритмічне чиркання березового віника по камінню хідників і лопотіння на вітрі випраного одягу супроводжувалося квоктанням курей у городчиках, кукуріканням півнів на садових хвіртках і буцанням корів об стіни в напівобгороджених хлівах. Запряжені коні цокали копитами по бруку вулиць, а свиноматки й підсвинки рохкали та кувікали, бабраючись у багнюці пропахлих кислим загород, розміщених між тротуаром і будівлями. Скрегіт метала по металу на високій ноті й димний аромат розпалених вогнищ піднімався від фермерських подвір'їв, де ковалі підковували коней, а господарі лагодили збрую та реманент. Матері в кухонні двері покрикували на дітей, уривки розмов і вибухи сміху долинали крізь вікна разом із пахощами свіжої випічки та шніцелів, що підсмажували.

Крістін обганяла старих і середнього віку жінок, які ледь тягли ноги тротуаром, і подумки цікавилась, чи пам'ятають вони ті далекі часи, коли ще були здатні бачити світ навколо себе й відчувати запаморочливе тремтіння пристрасті. Їхні зморені обличчя виглядали з-під темних шарфів, а розтріскані, пошерхлі руки тягли невеличкі дерев'яні возики, колеса яких клацали по бруківці. На возиках зазвичай було барильце сидру чи бідон молока, мішок капусти чи картоплі, а, якщо поталанило, то й оббілований кролик або добрячий шмат копченої свинини.

Вона швидким кроком проходила повз дівчаток, які грали на ґанках у «дочки-матері»; м'якенькі кучерики вибиваються з-під в'язаної шапочки, а тоненькі ручки обіймають ляльку-мотанку що то ніби наливає чай, то ніби пригощається тістечками чи печивом. Ватага галасливих, розчервонілих хлопчаків, буцаючи порожню бляшанку, оббігла Крістін. У своїх зачовганих черевиках і коротеньких залатаних штанцях вони скидалися на банду сиріт.

Дівчині стало шкода їх усіх, не стільки за нужденність, а більше за те, що муситимуть і надалі нудитись таким життям, хоча її власна доля вже змінилася.

Не в дитячих силах було змінити стан речей. Дідусь частенько розповідав про голод і холод, у яких Німеччина жила після Першої світової війни. У повоєнні роки люди пекли хліб із брукви і тирси, а тиф і туберкульоз не оминали жодної хати. Крамниці світили порожніми полицями, та навіть якби там і було чим торгувати, мало хто міг тоді дозволити собі купити бодай картоплину, шматок мила чи котушку ниток. Бабця розповідала Крістін, як одного разу пішла з повним кошиком паперових грошей по фунт вершкового масла, та все одно їх не вистачило. Німецька марка коштувала трохи більше за сміття, і дітям часто давали для гри монетки в сто рейхсмарок замість шашок або фішок. І навіть тепер багато хто не мав роботи та нормального харчу, був наляканий можливим звільненням. Економили на всьому: у діло йшов кожен сухарик і кожен клаптик. Бабця жартувала, що, зарізавши свиню, німецький селянин споживає все, крім, хіба що, свинячого виску.

Майже всі друзі та знайомі Крістін перебувають у такому, чи навіть гіршому, становищі. Вона знає і тих, чия нужденність є більшою, ніж у її родини, бо ті люди не мають де тримати курей або посадити город. Гітлер і нацистська партія обіцяють свободу та харч, але й досі людям бракує таких необхідних речей, як цукор, борошно, масло, м'ясо та одяг. Пакет цукру можна купити тільки раз на півроку, і коли з'являється житнє борошно, мати Крістін із бабцею печуть багато чималеньких буханців чорного хліба, котрі потім ховають у комірчині й бережуть, як зіницю ока. Мати ходить за курками та козами, як за рідними дітьми, бо знає, що без них родині буде важко вижити. Овочеве лушпиння, огризки фруктів, сухі скоринки сиру та хліба — всі недоїдки йдуть худобі, особливо коли земля скута морозом або вкрита снігом, і курчата не можуть видзьобати з неї жодного черв'ячка. Крістін і Марія плакали, коли мамця різала козеня, та все одно їли його, бо не мали надії на те, що на столі з'явиться якесь інше м'ясо. У вихідні міщани їхали на село, щоб обміняти останні коштовності,— годинники, прикраси, меблі — на яйця та вершкове масло чи рахітичну курку. Дівчина навіть чула про жінок, які порпались у смітниках, вишукуючи щось їстівне, аби нагодувати голодних дітей.

Ці думки наповнили її радістю з того, що вони з матір'ю мають постійну роботу в Бауерманів, і раптова тінь якогось занепокоєння на мить затьмарила цей щасливий день. Її батько, Дітріх, який працював муляром, виконавши одне замовлення, мусив одразу шукати інше, тому його заробітки були нестабільними й різнилися щомісяця. Останнім часом майже нічого не будувалось. Роботи не було тижнями, й він мусив полювати на кроликів або найматися плугатарем до котрогось із фермерів, який за одне зоране поле давав мішок старої картоплі чи цукрових буряків, із них мати потім варила сироп для підсолоджування напоїв. У великих містах було більше мулярської роботи, та, навіть якби йому одному із сотні бажаючих пощастило бодай щось знайти, вся платня пішла б на залізничні квитки.

Крістін розуміла, що минулого року її родина могла собі дозволити зайвий ящик яблук або тачку вугілля тільки завдяки тому, що вона півдня працювала на Бауерманів. А якщо батьки Ісаака звільнять її, тільки щоб розлучити їх? А якщо вони звільнять і мамцю теж? — Дівчина стишила ходу, розмірковуючи, чи не зіпсує класова нерівність її життя. Та Ісаак запевнив, що це не має значення. Понад усе на світі вона хотіла у це вірити, тому відігнала сумні думки й знову пришвидшила кроки.

За квартал від будинку Каті дівчина глянула вниз на свої черевики, чи не забруднилися вони під час прогулянки на пагорбі. Батьки збирали на них гроші понад рік, й Крістін носила їх тільки два місяці. Матуся не зрадіє, якщо вони швидко стопчуться чи візьмуться плямами. Попередню пару дівчина носила з тринадцяти років, аж доки її пальці не почали вилазити з протертих наскрізь носів. Нові черевики були так само практичними, з високою шнурівкою, такі носили всі, та Крістін подобалось, як сяяла їх чорна шкіра. Вона однаково раділа своїй обнові й журилася тим, що віддала свої старі туфлі в такому жахливому стані п'ятнадцятирічній Марії, котрій доведеться носити їх, як є, аж доки знайдеться швець-чарівник із маленьким молоточком і просякнутими лаком руками та відремонтує їх.

Усвідомлюючи ще й цю нагальну необхідність — начистити й відполірувати взуття — Крістін побігла до будинку Каті, нагадуючи собі не забути розказати про Ісаака й Марії, яка вдома допомагала бабусі доглядати шестирічного Генріха і чотирирічного Карла. Виходило, що в неї просто не вистачало часу розповісти подрузі про поцілунок і запросини на свято, бо треба ж було ще позичити в Каті сукню, а потім забігти додому й перевдягтись, відмитись і зачесатись.

Триповерховий будинок Каті стояв біля самого тротуару, затиснутий між двох таких самих кам'яниць, і рожево-червоні пелюстки петуній, що сипалися з усіх шести зелених привіконних ящиків, рясно вкривали хідник. Крістін задерла голову, сподіваючись покликати подругу через відчинене вікно, та червоні штори були щільно запнуті. Вона постукала в двері й відступила на крок, а тонкі пальці знов і знов перебирали довгу косу, ніби сукали якусь невидиму нитку.