Розділ «Частина перша З дороги — і в дорогу»

«Отже, не сьогодні, — вирішив Нісс. — Я помилився. Це він запускає свої машини. Тож сьогодні нікуди не вирушить. Але надалі я не спускатиму з нього ока. Батько з королем мають якусь спільну таємницю…»

7

— Banc Raid in Epping… — невпевнено промимрив Йоганнес. — Police cars chased…

— Yes, Йоганнес? — підохочував пан Країдлінґ. Він стояв, підпираючи спиною свій вчительський стіл. Крізь шкіру біліли кісточки його лівої руки, якою він стискав дерево стільниці.

— Police cars chased… — іще раз промимрив Йоганнес. І чому при цьому неодмінно ще треба й червоніти, дужче й дужче? — Banc Raid in Epping. Police cars chased…

— Це ти вже казав, — гостро мовив пан Країдлінґ. — Це місце ти повторив двічі, Йоганнесе Ріттере. Отже, я марно чекаю наступних речень.

Вчитель відштовхнувся від стола й пішов прямо на Йоганнеса. Пан Країдлінґ був високий чолов’яга і, як на вчителя, ще й не старий. Десь тридцять п’ять років, років на п’ять, ну на шість, старший за Брітту.

— І для такого учня, котрий уже втретє полінувався виконати домашнє завдання, це невтішна картина. — Тут він видобув із кишені свого піджака маленьку зелену книжечку й щось туди записав. — Гіршої не може бути, — додав пан Країдлінґ, але так і лишився стояти біля Йоганнесової парти.

І все ж таки хлопець відчув полегшення. Звісно, коли пан Країдлінґ записував що-небудь до своєї маленької книжечки, це не могло не викликати занепокоєння — надто коли там уже відзначено три невиконані домашні завдання. Але це все-таки краще, ніж коли б він пригрозив зателефонувати Брітті. Із плином років Йоганнес збагнув: у школі не повинно бути жодних проблем. У школі в нього все мало бути гладенько й чудово, бо інакше Брітта хвилюватиметься.

— Йоганнесе! — благально мовила мати, коли він отримав усього-на-всього таку дрібничку, як «незадовільно» за диктант. — Не завдавай мені більше такого горя! Прошу тебе!

І Йоганнес уже розумів, що Бріттине хвилювання пов’язане з нею самою не менше ніж безпосередньо з ним: з тим, що вона кинула школу й не здобула освіти; з тим, що зараз вона ціною неймовірних зусиль намагалася надолужити згаяне; з тим, що її минула легковажність спричинилася до її нинішнього тяжкого становища…

— Мені дуже шкода, пане Країдлінґ! — пробурмотів Йоганнес, не підводячи погляду.

— Він майже не мав часу на уроки у вихідні! — мовила Ліна, що сиділа поруч нього, і Йоганнесу відразу стало легше на душі. Хай буде, що буде, — головне, що Ліна завжди підтримає, завжди буде поруч! — Бо ми переїжджали, ми з батьком. До нашої бабусі. А Йоганнес нам допомагав.

Пан Країдлінґ витріщився на Ліну.

— Тебе ніхто не питав, Ліно Маґґеві! — неприязно сказав учитель. — А от із твоїм друзякою я залюбки поговорив би ще раз наодинці.

Пан Країдлінґ двома пальцями підняв Йоганнесів англійський зошит і кинув на парту, мов щось огидне.

— На першій великій перерві підеш до мене, Йоганнесе Ріттере! — звелів він. — Гадаю, ми з тобою повинні поговорити про все докладніше.

— Паскудство! — просичала Ліна, коли пан Країдлінґ знову повернувся до свого стола. — І пощастило ж вам на отакого сусіду! Не дай йому взяти верх над собою.

Йоганнес кивнув. От тільки знати б, як це зробити.

— Стій! — весело крикнула молода вчителька німецької, коли Йоганнес на початку перерви хотів проскочити повз неї до підвалу. — На цій перерві слід дихати свіжим повітрям. Бігом на подвір'я!